“Якщо я колись стану поганою і черствою, то дорікну богові: навіщо він наділив мене гарячим серцем і прекрасною душею? Ніхто, жодна душа не відповіла ще взаємністю на мою любов”
(1 січня, 1884);
“Я уявляю себе дитиною, що стоїть самітна на березі річки. Повз неї ненастанно пропливають люди, по двоє і по одному. Декотрі всміхаються дитині й поспішають далі, декотрі зупиняються, озиваються до неї, балакають і теж відпливають, а декотрі обдаровують її ласкавими словами й гостинцями, щоб потім навіть не озирнутися на неї. Сердешна дитина стоїть, а люди, радіючи, все пропливають повз неї. Вона стоїть самітна, незмінна, сповнена любові, щоб колись нарешті скам’яніти. Оце моя доля (…)”;
(28 [березня, 1884]).
“Що, що мене чекає? Царство небесне? Моє бажання дуже велике й дуже мале: мати Стефана. Чому воно не 
може здійснитись? Я пишу цей щоденник для своїх дітей. Які вони будуть? Такі, як я? О, хай би були кращі! А коли я їх не матиму?”
(18 квітня [1884]).
(Ольга Кобилянська. Слова зворушеного серця. Щоденники. Автобіографії.
Листи. Статті та спогади. К. 1982).
160 років з дня народження Ольги Кобилянської, яку називали Гірською Орлицею. Мені ж вона уособлюється в образі Буковинської Ніоби. Один із найкращих есеїв про Ольгу Кобилянську, якого я читав, написав і видрукував Ростислав Чопик у своїй книзі “Переступний вік” (ІФ. 1998).
Драматична, сумна направду доля цієї жінки, яку підняли на свій щит українські феміністки. У той час, коли сама Ольга Кобилянська мріяла про просте жіноче щастя, якого доля їй не вділила.
Колись мене вразили її думки про людей, які вона написала у листі до Василя Стефаника: “Пане Стефанику, люди страшно злі; страшно”.
Усе розуміти і з приреченістю гладіатора кожний день виходити на бій за людину, аби в ній прокинулася царівна, – се Чин Великих…
Євген Баран
