Початок осені – фантастична пора. Але, перше, чим вона приголомшує, – це глибінь неба, яке з голубого стає акрилово-синім. Такої пори я полюбляю ходити на вулицю Стеценка. Там росте два кедри. Власне, можливо, це і не кедри, а реліктові сосни, та я навмисне не з’ясовую цю обставину, тому що вже давно цей клаптик вулиці називаю «Ліваном».
Отже – кедри. І саме такої осінньої пори, коли стати особливим чином, щоб дахів будинків не було видно, гілки кедрів на тлі проймаючого неба створюють непереборну ілюзію перебування на Близькому Сході. Вони просто вилучають тебе з міської суєти і впроваджують у новий незвіданий простір ліванського хребта.
Ось і сьогодні я, дорогою додому, пройшов крізь «Ліван». За думками про тамтешню спеку у Долині Бекаа мене понесло до хати через двори університетських гуртожитків, куди я зазвичай не ходив. Біля однієї з будівель, серед гамору нових мешканців і «старожилів», мою увагу привернув самотній батько. Він, мабуть, привіз сюди свого абітурієнта. Чоловік осторонь палив, роздивлявся вікна гуртожитку і, вочевидь, пригадував, як колись сам приїхав сюди в місто. Я чомусь був певен, що пригадував він не випускний вечір, а саме той перший день, коли переступив поріг своєї нової оселі. Як вибирав кімнату, як знайомився з новими друзями…
Цієї миті з гуртожитку вибігла дівчина, швидше за все – донька. Вона попрямувала до чоловіка, обняла його, поцілувала в щічку, щось сказала і зазбиралася вже бігти назад. Але батько її затримав ще на хвилю: він дістав з кишені якісь дрібні купюри і поклав їх їй у руку. Дівчинка усміхнулась, ще раз поцілувала його і побігла до нових подруг.
Чоловік підійшов до урни, викинув недопалок і зупинив свій погляд на спортивному майданчику, де вже грали у футбол нові мешканці гуртожитку, які щойно познайомились. На мить він зосередився на тому, хто з них вправніше володіє м’ячем, але лише на мить. За цим, він повернувся і пішов до старенького «Жигуля» під величним кленом. Відчинивши дверцята, чоловік ще раз озирнувся на вікна гуртожитку, зупинився, задивився, ніби щось вишукуючи чи розпізнаючи, і я в його погляді виразно прочитав сформований висновок: «ось і минуло життя». Я, приголомшений, спостерігав, як на очах у мене замкнулось якесь велетенське метафізичне кільце.
Дверцята «Копійки» різко ляснули і повернули мене до дійсності. Я попрямував додому, але погляд чоловіка продовжував мене бентежити. Я спробував собі уявити свою мить, коли до мене прийде усвідомлення того, що життя вже вичерпано. Подумки у мене в голові закрутився коловорот мізансцен, аж раптом його спинила думка: а може, вона, ця мить, вже була, лише я її не розпізнав?
Осінь… Вона бавиться з нами. Ми намагаємось відчути її прихід. Розпізнаємо свої передчуття осені на світанку, вдень, ввечері. Ночами нам здається, що ось вона та грань згасання, за якою наступає нова мить цієї пори року. Ми придивляємось до нових кольорів: на небесах, у калюжах, на корі дерев. Ми прислухаємось до відсутності: галасу птахів, стогону щезаючих громовиць, шуму розкошуючих лісів.
Осінь… Ми намагаємось потрапити у її тяжіння. А вона бавиться з нами, тому що перебуває вже поряд на відстані руки – у кишені теплої куртки, яку дружина дістала з шафи і вранці вдягла на тебе.
Осінь… Авжеж
Валентин Ткач,
сторінками книги “Моя карнавка”
