Вітаю із золотою осінню! Уже роз’їхалися усі гості… Сумно… Попереду новий рік. Вже починаю готуватись та очікувати наступної вересневої кулеші з моїми найщирішими, найвідданішими друзями на обійсті нечепиного козацького коша… Яким він буде, той прийдешній рік? Хотілось би, щоб переможний!
Початок осені – фантастична пора. Але, перше, чим вона приголомшує, – це глибінь неба, яке з голубого стає акрилово-синім. Такої пори я полюбляю ходити на вулицю Стеценка. Там росте два кедри. Власне, можливо, це і не кедри, а реліктові сосни, та я навмисне не з’ясовую цю обставину, тому що вже давно цей клаптик вулиці називаю «Ліваном».
1 вересня. 2023 року… Зазвичай, я цураюся пафосу. Бо пафос творить ілюзію, оману. Але іноді цей пафос — просто наша буденність. Того дня в Києві бачив дітей, які йшли містом з Першого дзвоника. У вишиванках. Бачив, як вони стискали в своїх ще слабких кулачках ті жовто-синьо прапорці. Як вони дивилися на місто, одне на одного, на світ. Це — нова Україна! Це абсолютно нова Україна. Та Україна, якої ми й самі ще не знаємо…
Ще довго після закінчення школи саме наближення 1 вересня та перші осінні дні будили в мені солодку щемну хвилю спогадів, тихого жалю, вдячности (кому? за що?) й геть зовсім безпідставних надій. Осінь – це взагалі для мене так і не збагнуте до кінця диво, коли стрічаються й два чи три місяці ведуть круто заворожений чи то танець, чи двобій два непримиренні партнери – Життя й Смерть. Недарма наші прабатьки саме у вересні, в дні осіннього рівнодення шанували Світовида, бога рівноваги, осмислення й примирення непримиренних Сил.
