Осінь спадає золотими листками, обіймає землю й дише інеєм, а день, розгорнувшись, застигає в небі легкоперим смутком, ніби вижидає покірно чогось далекого. І обплутує бур’яни бабиним літом, і обкутує душу м’яким теплом, аж за серце пощипує,
відтак викликає щось піврадісне, півпечальне – так мавка, вийшовши з лісу, дивиться на вирливе людське життя. (12 березня 1960 р.)
(Валерій Шевчук. Осіння новела. З розповіді матері / Валерій Шевчук. Порослий кульбабами дворик: у 2 кн. Кн.1. Жовте світло вікон: невидані оповідання та новели. Тернопіль. 2015)
Цей двотомник мені подарував світлої пам’яти Мирослав Попадюк. Я довго його не читав. Не прочитав повністю й досі. Але окремі новелі й оповідання перечитував декілька разів. Бо се є проза, прошу я вас, смачна українська проза, якої зараз сливе не знайдеш.
Валерія Шевчука я відкрив для себе з його вершинного твору “Три листки за вікном” (1987). Доля барокової української людини і її вмирання в імперській клітці – цей триптих 
залишається вершинним для розуміння української долі у вимірах історії.
Ми раз зустрілися з Валерієм Шевчуком у стінах Київського університету. Я домовився про зустріч з Василем Яременком і дорогою придбав нову книжку Валерія Шевчука. І треба такому статися, що він тоді теж прийшов до Яременка.
Пізніше у нас не склався діалог. Я десь з молодечого плеча “рубанув” щось категоричного (а нащо тоді молодість без категоризму, нехай необ’єктивного), а Шевчук, як майстер слова, у боргу не залишився. Але нині можу твердити, що із т.зв. «житомирської школи прози» можна виокремити трьох авторів: Валерій Шевчук, Вячеслав Медвідь і Євген Пашковський. При тому, що Шевчук залишається постаттю знаковою, мудрою і читабельною.
Усе инче, в тому числі побутове, для людей побуту. Для літератури Валерій Шевчук – одна з вершин української прози другої половини ХХ-початку ХХІ ст. На цьому розумінні ставлю три крапки…
Євген Баран
