Газета «Зеркало недели\ Дзеркало тижня» припиняє виходити у паперовому варіанті. Власне, це не прикра новина, а закономірність.
Але не тому, що світ переходить цілковито у екрани. Америка та Захід у рази більше інтернетизовані, але газети там виходять справно. Скажімо, газета «Орегонець» (Портланд, штат Орегон) виходить щодня 100-тисячним накладом.
Щодня!
А в Україні нема жодної щоденної газети! Ті, що звуться щоденними, насправді не виходять у неділю та понеділок. То які ж вони щоденні?!
Між тим згадуваний «Орегонець» виходить і 300-тисячним накладом. В газети є сайт, звісно. Питаю заступника редактора: «Завтрашній номер ви викладаєте в інтернеті завтра ввечері?». Він здивувався: «Ні, сьогодні ввечері». Настала черга мені дивуватися: «Для чого ж її тоді передплачувати?» «Як то?, — стенає плечима, — наші люди звикли о 5-ій чи 6-ій годині ранку до кави чи чаю сідати зі свіжою газетою!».
Це, до речі, ще й про культуру.
Нас совєтська пропаганда забембала, буцім то ми найбільш читаючий народ у світі. Забуваючи сказати про мільйонні наклади творів Брежнєва енд компані і всяких «Блокнотів агітатора», яких ніхто не читав, а передплачувати змушували…
Газета сімейства Мостових закрилася найперше тому, що вона так і не стала загальноукраїнською. Це газета столиці і кількох обласних центрів. Та й то — після реформи Смілянського навіть у Чернігові знищено всі кіоски «Укрпошти», що вже казати про райцентри та села.
Змістовно «Дзеркало тижня» — це газета для Печерського пагорбу і зарозумілих політологів. Власне, це газета пані Мостової та її вірних адораторів. Вона не стала газетою якогось суспільного прошарку, як, скажімо, газета «День». «Посприяло» й те, що п. Мостова — дружина «невдалого» Гриценка…
Я, скажімо, з інтересом читав аналітику Горбуліна, Грищенка на її сторінках, але це вкрай було рідко. А роздуми самої Мостової, попри хвацькість тексту і знання білявладних чуток, мене не захоплювали нічим, окрім хіба стилю. Ну, а про дизайн середини минулого століття і говорити не варто…
Хоча, звісно ж, шкода, що «Зеркало\ Дзеркало» закривається. Бо, попри все сказане, вона була явищем — хоч і вінігретним, але яскравим з-поміж прошарку малоросійської України.
Василь Чепурний
