Прости мені,
що зараз я не тут,
що дуже рідко згадую про тебе,
що вже забув твій графік і маршрут
і не шукаю, бо нема потреби;
прости мені за те, що я не сам,
що вечори мої не одинокі,
і в мій безлюдний і безбожний храм
зайшли боги – веселі і жорстокі;
вони жертовний розвели вогонь,
аби мене живцем спалити в ньому,
і я п’ю воду з їх лихих долонь
і задихаюсь у чаду хмільному;
і знаю, що купую й продаю,
ця гра – відколи світу – зветься торгом,
та ще подзенькує мені в отім раю
останній цент несплаченого боргу…
Не знаю, хто впаде в цій боротьбі,
яка б стихія той вогонь задула…
Прости – і я колись прощу тобі
за те, що розлюбила і забула.
Наталія Ковалик
