— Покращуючи власне життя, ти у такий спосіб покращуєш світ. Цю мудрість я почув на відпочинку у Туреччині від місцевого гіда. Так написано в Корані, бо всі святі книги мають єдине джерело, — казав мені Вася Грижа, до якого я завітав у гості в одній терміновій справі.
— Вася, які на *уй святі книги, – обурювався я, — в СБУ кажуть, що ти спи*див у держави вісім мільйонів гривень, а це майже півтора мільйона доларів. Мене слідчі сьогодні три години маринували питаннями: що таке «світлові спецефекти» і куди поділися триста тисяч гривень, виділені на них у кошторисі президентської ялинки в палаці «Україна».
Василь був досить знаним у фахових колах продюсером та директором ледь не усіх українських патріотичних фестивалів, до яких я писав режисерські концепти та телевізійні сценарії. З фінансової точки зору я не мав до нього жодних претензій, аж поки днями не отримав під розпис запрошення на Володимирську, 33, бо проходив свідком у справі розкрадання бюджетних коштів у особливо великих розмірах.
— Зрештою у Еклесіаста написано: нема для людини більшої розради, як насолоджуватися плодами рук своїх. Або: доглядай власний сад – це вже просвітницький концепт Вольтера та Сковороди…
— Вася, до чого тут, блять, Сковорода? Я на власні очі бачив підписані тобою кошториси, в яких на українських артистів закладалися колосальні кошти. Але ж вони не отримували за свої виступи ні копійки, бо працювали «за ідею». Заради, блять, України! – як ти казав.
— Правильно. Бо українські артисти – святі люди і мають працювати без-кош-тов-но! Це росіяни – продажні тварі. Без передоплати на сцену не вийдуть. Тим ми від них і відрізняємось. А українці – герої! Воїни добра і світла, що готові вмерти за власні ідеали. А якщо ти готовий вмерти, то на*уя тобі гроші? От я, приміром, не 
готовий вмирати за Україну, бо хочу за неї жити! Працювати, любити, народжувати дітей. Ростити їх в українстві. Давати їм освіту. Показати їм світ. Якщо краще буду жити я, то буде краще жити Україна. Бо Україна – це я! Такий мій життєвий концепт.
— Але ж ти пи*див гроші у колег?
— Ні в якому разі я у колег нічого не пи*див! Я пи*див гроші у держави, а це зовсім різні речі. Бо пи*дити у людини – це гріх. А пи*дити у держави на богоугодне діло – свята справа. Бо якщо не я спижжю ці гроші, то їх спи*дить хтось інший. І не факт що цей «хтось інший» витратить їх на благо України, а не на «русскій мір», як то роблять донецькі. Та й держава у нас поки що не українська, а якась хуйня радянська під соусом многовєкторності. Так що не так все однозначно…
Щонеділі усю Василеву родину можна було зустріти на святковій літургії у храмі святого Василя Великого на Смірнова-Ласточкіна, що тепер зветься Вознесенським узвозом. Директор патріотичних фестивалів був одним з найбільших благодійників цієї споруди, яку освятив Архієпископ УГКЦ Любомир Гузар, і чи не єдиний з усіх парафіян допущений до пантофлі блаженнійшого Папи Римського Іоанна Павла ІІ, коли той благословив храм своїм візитом у черні 2001-го.
Мар’яна – Василева дружина – за освітою оперна співачка, ніде не працювала. Виховувала в щасті та любові трьох чарівних донечок-білявок, займаючись облаштуванням їхнього родинного гніздечка на вулиці Звіринецький.
Користуючись близькою дружбою з очільником Київради Олександром Омельченком, Василь свого часу урвав собі на Печерську ділянку у двадцять соток, де збудував будинок на три поверхи в староанглійському стилі з басейном, зимовим садом, кінозалом та студією звукозапису, в якій ми і усамітнились під час мого несподіваного візиту.
— Тому у колег я нічого не пи*див – ніяк не міг заспокоїтись Василь після мого закиду. – Я дзвоню до колег і пропоную їм мінімальний гонорар, на який вони або погоджуються, або не погоджуються. Бо якщо людина готова виступати безкоштовно, ця людина — аматор. Таким я завжди кажу: гонорару нема, але ми оплатимо проїзд, проживання, харчування і дамо вам любов і добові. Любові та добових прагнуть всі. А ще людям цікаво потусувати, побухати, побути в оазі українського духу посеред неозорої пустелі російської попси. Деяким українцям за гроші навіть виступати западло. Бува підійдеш, сунеш їм в руки тисячу-дві гривень, так вони лякаються. Мовляв: ми ж за ідею працюємо! Ну хіба не святі люди, дай боже їм щастя!
— Вася, але ж це схоже на розбещення неповнолітніх. Бо наш народ за рівнем фінансової компетенції – це практично діти, яких місцеві олігархи ї*уть в усі діри за безкоштовну гречку, а вони їм за це ще дякують.
— Але, що я можу зробити, якщо простому народу подобається безкоштовна ху*ня типу гречки чи творчості Михайла Поплавського? Бо вони скоріше удавляться, аніж заплатять двадцять гривень за квиток на концерт нормального українського артиста. Через що артист не може записати якісно нову пісню, купити нові костюми, харчуватися нормально. Тому й іде український артист на поклон до росіян. Тому й тікають розумні люди до Росії, бо там навіть на думку нікому не спаде запросити виступити більш-менш відомого артиста без-кош-тов-но.
— Вася, слідчі мені недвозначно натякнули, що в разі відмови співпрацювати із ними, я можу з легкістю перетворитися із свідка на співучасника. Попереджаю: я теж працівник культури, а тому сцикливий від природи. Їй-бо я тебе здам, бо не готовий витратити роки свого життя на судову тяганину і нескінченні допити в СБУ. На дворі вже 2002-й рік, а я ще Парижа не бачив.
— Це все сука Черновецький! – цикнув Василь крізь зуби. — Риє падло під Сан Санича. Мені знайомі вже доповіли, що Лесик Довгий – шєстьорка Черновецького, заніс в контору прілічну котлету, аби вони почали нас кошмарити.
— Вася, вмоляю тебе, зроби щось, аби вони від мене відв’язалися!
Після тих слів Василь виклав переді мною тугенько напханий поштовий конверт із логотипом мерії Києва.
— Що то? — глянув я на нього.
— Двадцять тисяч доларів, в якості компенсації моральної шкоди. Раджу тобі на місяць-два виїхати з країни, поки все не вляжеться. Але попрошу заднім числом підписати дещо, — поклав поруч з конвертом стос паперів, в яких я впізнав бухгалтерські квитанції та списки на отримання гонорарів. Більша частина прізвищ у цих списках була знайома всій країні. Навпроти деяких вже стояли підписи, але у графі «сума» значилися порожні місця.
— Вася, скажи чесно, мене посадять?
— Всяке може буть, — знизав він плечима. – Бо корупція — вона як Бог і шляхи її непізнавані.
Антін Мухарський,
уривок з нового роману «Русофоб»
