29 лютого відзначаємо 80 років від дня народження Володимира Затуливітра (1944 – 2003), постать якого в українській літературі особливо яскрава. По-справжньому щасливий, що доля подарувала особисте знайомство з поетом і прозаїком, справжнім інтелектуалом, який тонко відчував українське Слово, бачив його глибинні відтінки, усвідомлював значимість і велич.
… Щоразу, проходячи повз будинок №61 по вулиці Петропавлівській, що в самісінькому центрі міста Суми, неодмінно зупиняюся на хвильку-другу, аби вкотре поглянути на меморіальну дошку на честь славетного земляка, встановлену на будинку колишньої редакції обласної газети «Ленінська правда» наприкінці лютого 2014-го року з нагоди 70-ліття від дня народження. Виготовлена зусиллями і коштом його найближчих сумських та київських друзів за підтримки міської влади, дошка містить один промовистий рядок поета: «Я вигадував світло, як вірші».
І це дійсно так, бо його творчість дарує особливе світло – історичне, духовне, густе, неперехідне. Тож неодмінно зупиняю погляд на крайньому вікні третього поверху, де був службовий кабінет письменника і журналіста – дещо прокурений, однак цілком «творчий», 
бо палили чи не всі журналісти, хоча й з певними винятками – і не лише жіночими.
Так само, коли випадає бути на вулиці Псільській (вона дещо вглиб міста, до однойменної річки) зупиняюся біля будинку, в якому на першому поверсі в однокімнатній квартирі мешкав Володимир Іванович. І чомусь здається, що в тому віконному склі й досі тепліє його мудрий і світлий поетичний погляд.
… Свою творчу дорогу в літературі і журналістиці Володимир Затуливітер розпочинав у Сумах, закінчивши Сумський педінститут, відслуживши у війську на Далекому Сході, попрацювавши деякий час учителем у школі. До редакції газети «Ленінська правда» він не міг не прийти, бо наприкінці 60-их – початку 70-их саме навколо неї гуртувалися люди, залюблені в рідне слово, літературу. Цьому сприяла і діяльність місцевого літературного об’єднання, до складу якого входило чимало обдарованих поетів, прозаїків, критиків. Газетярська життєва сторінка Володимира Івановича ще зовсім не досліджена, хоча вельми цікава. Саме на ці роки значною мірою припадає його становлення як особистості творчої, неординарної, безжальної до сірості й убогості в думках-судженнях, прихильної – до всього нового, талановитого, незаяложеного.
З Володимиром випало познайомитися наприкінці 70-их, коли він уже був відомий як автор поетичних збірок «Теорія крила» (1973) і «Теперішній час» (1977). Якраз у 1977-му його прийняли до лав Спілки письменників. Для літературної периферії це стало помітною подією, адже поета підтримав, написавши передмову до другої книжки, академік-літературознавець Леонід Новиченко. Мешкаючи в Сумах, Володимир часто наїздив до столиці. Я тоді закінчував навчання на факультеті журналістики КДУ ім. Т. Шевченка, а переддипломну практику проходив у «Ленінській правді». Тож наші дороги не могли не перетнутися.
Одразу зазначу, що в редакції В. Затуливітра цінували за розум, талант, глибокі знання з історії, літератури, мови, географії. Був свідком, коли в тій чи іншій дискусії співробітники зверталися саме до нього, аби «розсудив». Пам’ятається напівкумедний випадок, коли двоє журналістів не могли переконати одне одного в своїй правоті. Покликали Володимира. Він уважно вислухав обох, глянув крізь товсті скельця масивних окулярів, а тоді чітко мовив: «І ти помиляєшся, і ти. Бо насправді факти ось які…» Дискусію було вичерпано.
Під час газетярства В. Затуливітер працював у двох відділах: спершу – сільського господарства, а потім – пропаганди та агітації. Перший вимагав оперативності і мобільності, оскільки у колгоспах і радгоспах цілий рік щось робилося: восени – сіяли озимину і збирали цукрові буряки, взимку – готувалися до весни, ремонтуючи техніку, весною – сіяли ярину, а влітку – жнивували. Подібний графік вимагав мобільності і постійної готовності до відряджень. Володимир часто бував у селах, писав добротні нариси, замальовки, репортажі. Навіть найнепривабливіші події і речі (до прикладу, вивезення органічних добрив на поля) умів подавати професійно, з неповторним затуливітрівським шармом. Окремі матеріали читалися як міні-новели, з художніми образами, порівняннями, бо неодмінно вкраплював слова, яких не було в лексиконі жодного журналіста – і вже за ними можна було зробити висновок, що Володимир добре знав і народну, і словникову мови.
Пригадую епізод, коли тодішній редактор Олександр Косяк (світлої пам’яті!) доручив В. Затуливітру написати нарис до ювілею двічі Героя Соціалістичної Праці знатної тваринниці з Лебединського району Марії Харитонівни Савченко. Володимир прискіпливо і скрупульозно підійшов до виконання завдання і приніс величезний матеріал з дещо «кучерявим» заголовком на кшталт «Осінні ключі вирію». Невідомо, що сказав про цей матеріал редактор, але Володимир повернувся від нього розчервонілий і обурений: «Ви уявляєте, що він вимагає? Заземленості. Щоб героїня не ширяла в небесах, а сиділа біля ферми разом з коровами». Заспокоївшись, через хвильку мовив: «Гаразд. Завтра принесу інший варіант. Будуть там і ферма, і корови, і все, що хоче».
Дійсно, зранку наступного дня він запропонував абсолютно інший текст, який одразу ж благословив редактор: «Оце – інша справа. А то – понесло кудись…» Володимир на це відреагував доволі болісно: «Шкода, дуже шкода, – тільки зітхнув. – А такий міг би бути нарис».
З часом В. Затуливітра перевели до відділу агітації і пропаганди – набагато спокійнішого, аніж сільськогосподарський. Певно, він не міг зосереджуватися на поезіях, які потребували часу, спокою, виваженості. Більше того, Володимир виявився єдиним працівником, якому дозволялося трудитися за вільним графіком, або бути на «безприв’язному утриманні». Траплялося, що він не приходив на роботу по кілька днів, а потім з’являвся із текою матеріалів, власноруч надрукованих на машинці. Це ставало своєрідним маленьким святом: кожен вважав за необхідне поспілкуватися з ним.
Переїхавши до Києва на видавничу роботу, В. Затуливітер часто навідувався до Сум, неодмінно заходив до редакції. В один з таких приїздів, коли поховав батька-комбайнера, попрохав мене провести його на залізничний вокзал. Зайшли до камери схову, де він залишив валізу. Розщіпнувши її, дістав снопик пшениці: «Це – з татового поля, одвезу до 
Києва, хай буде пам’ять».
А одного разу, у 80-их роках, навідався до Сум машиною разом із прозаїком Василем Стефаком і заночували в мене у квартирі. Всі друзі добре знали, що Володимир Іванович надзвичайно полюбляв каву – але не якесь пійло, а заварену в турці за особливим затуливітрівським рецептом.
Накривши сякий-такий стіл на кухні, Володимир Іванович поцікавився, чи маю я в господарстві турку. Дізнавшись, що ні, дещо засмутився. Однак швиденько знайшов на поличці чималу металеву кружку, дістав передбачливо прихоплену із Києва мелену каву і почав чаклувати над газовою плитою. Невдовзі на кухні розлився такий аромат, що ми з Василем ледь дочекалися дегустації.
А в другій половині 90-их якось приїхав до Сум і попросив мене підвезти до лікарні, де перебувала його тяжко хвора сестра. У «Жигулях», які я мав на той час, Володимир сидів мовчазний і незворушний. Коли ж повернувся від сестри, ще більше замкнувся – на задньому сидінні раз по раз діставав цигарки. На жаль, передчуття не підвели…
… Мало хто знає, що перу В.Затуливітра належать слова чудової пісні «Сім дощів» (музика Олександра Білаша), яку мав у своєму репертуарі славетний співак уродженець Сумщини Анатолій Мокренко. Під час неодноразових зустрічей у його рідних Тернах, де відомий земляк ініціював і проводив обласний конкурс дитячих хорових колективів сільських шкіл «Співаймо разом!», поцікавився цим шлягером.
Анатолій Юрійович аж стрепенувся, мовляв, пісня – неперевершена своєю внутрішньою загадковістю і чарами. Наголосив: щоразу, виконуючи її, мовби відчуває особливу внутрішню енергетику, що живиться з глибинних історичних джерел. І на підтвердження заспівав тут же, на подвір’ї біля Тернівського Будинку культури:
Коло рожі на сторожі
Сім дощів пасеться,
А на восьмім їздить осінь
В полі половецькім.
Ой, ти, осінь, кінь твій восьмий,
В мене кінь дев’ятий,
А копитцям не напиться |
Зеленої м’яти.
У творчому відношенні сумський період для В.Затуливітра був хоч і не вельми тривалим, однак активним і результативним. Саме тут відбулося його становлення як поета, тут, на Слобожанщині, черпав натхнення для своїх поетичних і прозових творів.
Звісно, що під час зустрічей Володимир Іванович неодмінно дарував свої збірки з автографами, які ретельно зберігаю і неодмінно перечитую. Більш як 20 років минуло з часу, коли поет залишив цей світ. Пішли за обрій чимало його друзів, колег, побратимів. Серед них – незабутня Любов Снісар, яка доклала величезних зусиль, аби впорядкувати і видати спадщину видатного сумчанина. Окрім низки виданих посмертних збірок, знято документальну стрічку «Озимий клин Володимира Затуливітра».
Як на мене, її назва безпомильно влучає в «десятку». Поет В. Затуливітер – невтомний трудар на полі української літератури, його рядки нагадують життєдайні скиби поетичних перелогів, які він залишив своїм талановитим пером. Шкода лишень, що, рясно засіявши озимий клин, Володимир не встиг побачити густих сходів. Але вони – є, слугують кожному, кому дороге рідне слово.
Ось один із його прощальних віршів.
Друзям, мовчки
Я вам не вічний, ні. А ви — співайте.
Для себе. Я вам — звідти… підмовчу…
А ви співайте. Можете й сумної —
про чайку, про калину, про вдову.
Співайте і не гнівайтеся, друзі,
що вас не долюбив, а доспівав.
А це мій – у вінок пам’яті старшого товариша
Водяний млин
Пам’яті Володимира Затуливітра
Притомилася хвилею Ворскла,
Пригорнулася до берегів,
Зав’язавши колодами шорстко
З позапам’яті сірий архів.
Ще коли молодою ходою,
Взявши річку собі прозапас,
Не по воду пішов – за водою,
Отуди, де спиняється час.
Пересохлі від спраги колеса
Підточили млинарський експрес.
Загубилась у часі адреса
З-поміж тисяч подібних адрес.
Все тече, протікаючи мимо,
Забирає – змиває сліди,
І цілується в губи з Гольфстрімом
Аж потойбіч своєї ж води.
Певно, мав той удачу селянську,
Хто зберігши святу таїну,
Так надійно пірогу ворсклянську
До землі слобідської припнув.
Потікали брехливі зозулі,
Прив’ядає старечий нестрим.
А колоди все грузнуть у мулі,
І цілується в тиші Гольфстрім.
Олександр Вертіль
