Ми живемо з чимось таємним. Чи ми живемо в ньому… Серед моїх літературних творів є два, якими я страшенно дорожу, і над якими висить дивне прокляття замовчуванням: п’єса «Розібрати «М» на запчастини» і маленький роман «Ревідкриття».
На початку 1990-х у своїх тісних письменницьких гуртках ми жваво і безпощадно обговорювали твори одне одного, знаючи, що втрачати нам все одно нема чого (було таке відчуття безнадії).
1. Кому б я не віддавав свою «М» — усі мовчали! І дотепер мовчать. Хоча на інші мої п’єси пишуться рецензії та наукові статті. А тут — ніхто ні пари з вуст. Лише відомий драматург Ярослав Верещак, гостюючи у мене вдома, на ранок залишив на тумбочці газету, на полях якої його рукою було зазначено: «Сердюк написав П’ЄСУ!!!» Я вже примірився взяти її в рамку, але після сніданку мій гість чомусь забрав ту газету з собою.
Неда Неждана опублікувала «М» на першому сайті для театральних п’єс і, хоча все, що там публікувалося, широко обговорювалося — ніхто з критиків і словом не прохопився про існування такої п’єси, публічно чи приватно.
2. «Ревідкриття» (інша назва «Вороття немає») я опублікував 1994-го року накладом 1000 примірників. Роздавав її по всіх можливих книжкових магазинах, роздавав у редакціях газет і журналів, приніс пару сотень у Спілку Письменників і наказав дарувати при вході усім, хто зацікавиться. Книжки розійшлися. А відгуків не було. Єдиний, хто опублікував рецензію на ту книжку — письменник Костянтин Коверзнєв у газеті «Селянська спілка».
Все.
Ніхто більше про «Ревідкриття» зі мною не хотів говорити, навіть мій товариш Василь Кожелянко, з яким ми могли обговорювати УСЕ, бо разом написали ще п’ять п’єс, ніколи не висловив свого ставлення до цьогороману.
Є в цьому щось параноїдальне. Чи й справді існують книжки під закляттям? Книжки поза часом чи, може, час яких ще не настав..?
Володимир Сердюк
