Культура

Пафос

Іноді читаю-почитую мемуари декотрих провінційних діячів з претензією на знаменитість… Хтось же ж і досі відстібає бабло на ці глянцеві обкладинки, пухкі томи, десь же ж жебонять ще ці таємні джерельця.

Зазвичай — то мемуари журналістів.
Мало хто їх читає, але я люблю.

Мене тішить і чарує пафос цих книжок, на кшталт: які розумні розмови ми розмовляли!, з якими великими людьми зустрічалися!, як творчо ми палали, «как вєрілі в сєбя»!!!

Таке урочисте життя на загал!
І скрізь у тому житті – пафос. Отак читаєш ту книжонку проти ночі, доки голова не розболиться, і думка, мов сльота: де і чим ви, *лядь, «палали», заради чого ті розумні розмови розмовляли, і що врешті-решт із того всього?!!!

Не збагну.
Хіба єдине: якось весело і радісно люди прожили.

Разом з тим візьмеш почитати якогось Кафку, а він: і розмови якісь незрозумілі та безглузді вів, і з якимись пустими механізмами намагався спілкуватися та й пафосу в його книжках і на сміх курям не вичавиш…

Сергій Воронцов

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *