Іноді читаю-почитую мемуари декотрих провінційних діячів з претензією на знаменитість… Хтось же ж і досі відстібає бабло на ці глянцеві обкладинки, пухкі томи, десь же ж жебонять ще ці таємні джерельця.
Зазвичай — то мемуари журналістів.
Мало хто їх читає, але я люблю.
Мене тішить і чарує пафос цих книжок, на кшталт: які розумні розмови ми розмовляли!, з якими великими людьми зустрічалися!, як творчо ми палали, «как вєрілі в сєбя»!!!
Таке урочисте життя на загал!
І скрізь у тому житті – пафос. Отак читаєш ту книжонку проти ночі, доки голова не розболиться, і думка, мов сльота: де і чим ви, *лядь, «палали», заради чого ті розумні розмови розмовляли, і що врешті-решт із того всього?!!!
Не збагну.
Хіба єдине: якось весело і радісно люди прожили.
Разом з тим візьмеш почитати якогось Кафку, а він: і розмови якісь незрозумілі та безглузді вів, і з якимись пустими механізмами намагався спілкуватися та й пафосу в його книжках і на сміх курям не вичавиш…
Сергій Воронцов
