Кажуть, що на небесах ми самі обираємо собі батьків, у яких народитися, а коли народжуємося, забуваємо про це, бо починаємо життя з чистого аркуша. Якщо на секунду припустити, що це правда, то я знаю, чому я вирішила народитися серед українців.
Я знаю, за що я обрала свій народ. Можна довго розповідати про його достоїнства. Я обрала за інтеліґентність.
У моєму житті було три випадки, коли я яскраво побачила цю сукупну українську рису, не в поодиноких проявах, а як масове явище.
Ми не помічаємо її в повсякденному житті. Це як кожного дня дивитися в дзеркало, не помічати, як дорослішаєш – і раптом одного дня здивуватися на свій зрілий вигляд.
10 років тому я побувала в Росії: в Пітєрє і Москві. Росіяни хамили всюди: на вокзалі, в готелі, в магазині, в транспорті, на вулиці. Ці люди навіть не помічали, що вони між собою розмовляють дуже грубо. Це був такий їхній стиль. Звичний. Всюди. «Куда прьош», «падвінься, карова», «чєво-о-о-о?», «что стоішь как істукан», «рот закрой»…
Я була шокована.
Я думала, що ми, українці – грубіяни, але ні, у нас в Україні, на тлі наших сусідів, люди між собою спілкуються не так. Наші грубощі – це дитяча гра в грубі слова на тлі колючих і образливих слів, які звучать там просто так. Їхня гостра і звична для них хамовитість дуже різанула тоді мій слух. Я раптом яскраво побачила нашу українську м’яку інтеліґентність і нашу країну зовсім в іншому світлі, якого раніше не помічала.
А два інших випадки проявів сукупної інтеліґентності – пов’язані з Україною. 1990 рік – Студентська революція. І 2014 рік – Майдан.
У 1990 році я з однокурсницями приїхала в Київ, підтримати революцію і голодуючих студентів. Такого моря людей я не бачила доти ніколи. В якийсь момент це людське море сформувалося в колону, якій не було видно ні «голови», ні «хвоста» — і та колона, як вулканічна лава, як стихія, яку не спинити, потекла вулицями Києва. Я йшла в тій колоні, наповненій потужною силою, готовій знести комуністичний лад, піднесена спільним духом, та в якусь мить запереживала: мені подумалося, що зараз ця сила змете оті автомобілі, які попереду (тоді ще не так густо) припарковані біля магазинів; ця сила розтопче і не помітить оті молоденькі деревця, що висаджені вздовж тротуарів…
Вулиця піднялася вгору і стала спускатися вниз. Згори я глянула на ту людську неспинну лаву, яка була далеко попереду, і побачила, як вона плавно обтікає автомобілі й древця, як острівці, не пошкодивши, не зачепивши їх. Могутня людська стихія в ту мить могла все знести на своєму шляху.
Не знесла!
Делікатно, інтеліґентно оминула.
2014 рік. Майдан. Лютий. Тікає Янукович. З переляку кудись зникає вся поліція. Величезний Київ, маса народу місцевого і приїжджого, армія звезених тітушок – жодного поліцейського. Заходиш у відділки поліції, а там пустка, як у фантастичному кіні, всі розчинилися, бери, що хочеш, роби, що хочеш… Перед очима одразу кадри з голівудського фільму: розбиті вітрини, підпалені автомобілі, народ тягне хто телевізора, хто інше вкрадене добро. Або хроніка новин з такими ж кадрами під час заворушень в європейських країнах… І це, зауважте, епізоди з новин чи фільмів про цивілізований світ, демократичні країни. Просто іноді у них трапляються кризові моменти.
Чи бачили ви коли-небуть такі кадри в українському фільмі? Не бачили. А в житті? Теж ні. Українці так не роблять. Це не наше. В центрі революційного Майдану «Сбєрбанк Россіі» мав цілі вітрини.
Що зробили українці в ті дні безвладдя, коли поліцейські відділки стали пустками, а поруч гуляють стада тітушок?
— Сусіде, ало, привіт. Чуєш, там поліція втекла, ходімо вулиці вартувати, щоб не дай боже, чого не сталося…
Вийшли на вулицю, а там такі самі сусіди вже групками ходять. Патрулюють. Усе тихо, спокійно. Інтеліґентно. Інтеліґентність – це наша національна риса.
Дякую тобі, Боже, що народив мене тут, на цій землі, серед цього народу.
Вороги дуже вправно граються на цій нашій рисі.
Лариса Ніцой
