Днями трапився серед батькових рукописів вірш для збірки 1981 року. Вірш пародійний, дошкульний, але не злий.
НЕПОРОЗУМІННЯ У СОБВЕЇ
Це було в Нью-Йорку у собвеї
Далеченько від землі своєї.
Та всього буває в переходах —
Бачимо, аж негр лежить на сходах.
Нас так вчили люди, школа, мати:
Як людина впала – підіймати.
Піднімаєм – він на нас як глипне,
Хто прилип – навіки той одлипне!
Як побачив, що це двійко білих,
Ще й таких нахабних, осмілілих,
Звівся п’яно, сивий і жорстокий –
Розметав нас люто на два боки!
Іван Драч. Дмитрові Павличку.
“ЛУ”, 20.09.1979
Ми вдвох з Павличком піднімали негра,
А він – старий вже, а такий піжон:
Схопивсь і на два боки нас розвергав –
Мене в Теліжинці, Дмитра – у Вашинґтон.
Отож пишу до рідних бабусенцій:
В собвеї Зло чатує на Добро!
Щоб не було подібних придибенцій,
Поїду краще київським метро!
Петро Сингаївський, 1980
Розмова з майстром епіграми Сергієм Батуриним нагадала мені про батьків вірш. Але перш ніж поділитися ним заглянув у ту збірку (“Полудневий гай”, К., “Дніпро”, 1981) — чи надрукували?
Надрукували, але Теліжинці замінили на Бостон, хоча частина гумористичного ефекту, звісно, губиться. Замінили незрозуміло чому — адже далі в тексті оригіналу (його варто знайти і прочитати весь) Драч піднесеними, хоча й дещо мудруватими рядками згадує і своє село, й Павличкове:
Йшли ми далі. Вийшли із собвею,
Потім йшли вже рідною землею,
…………
Я сліди опришка розпечатував
На стежинах твойого Стопчатова,
Ти відчув, як гайдамацьки їжиться
Шал стежини у моїх Теліжинцях.
Ну, а в наступній, «радписівській» батьковій збірці редактор (гадаю, що він) уже просто зняв цю пародію — хоча інші з попередньої книжки, на менших світил, залишив.
Що я хочу сказати?
Пародія — це творча дуель. Вважаєш, що колега написав халтурно, кон’юнктурно — спародіюй, причому незлостиво, бо в тебе самого знайдуть такого цілий віз. І тоді всі посміються, а «скривджений» навіршує щось у відповідь, і знову всі посміються, і товариство визначить переможця, а дещо, можливо, лишиться на віки.
Хочеться, щоб у новому році українське письменство згадало цей шляхетний звичай замість рахувати, хто скільки «накосив» за сезон, і шельмувати, паплюжити й закидати фейсбучним лайном. І тоді, можливо, потворне слівце «сучукрліт» зробить іще один крочок до забуття.
Сергій Сингаївський
