Зустрів якось випадково своє перше кохання. Не дуже пізнав, як і вона мене, мабуть. Була Люда, тепер попросила називати себе чомусь Ляля. Що змінилося в цьому не зрозумів? Але Бог з ним. Говорити нема про що. Важко знайти якусь тему для бесіди… Але сіли до кави…
Велика дурниця, бо вийшла просто жалюгідна спроба трохи потриматися за давно минуле. Не тому, що життя прожите жалюгідне, а тому, що від тих років пахне, як від неспростовних висновків.
Атака на мозок. Ще раз переконався, що коли жінка хоче почути чоловічу думку, вона насправді хоче почути власну, тільки басом. Сиджу і думаю – навіщо життя так знущається з нас, навіщо воно змінює обличчя і взагалі зовнішність. До невпізнаваності. До недомовленості. До недоречності.
В голові гуло: «… Привіт! Ти хто?! Я час. А куди ти несеш мене, невтримний часе? В нікуди…»
Треба говорити одне одному правду і тікати. І ми розійшлися, як колись. Причому я побіг.
Земляки
— Альо! Це хто?
— А вам хто потрібен?
— Ну, хто-небудь.
— Це я.
— Добре. А у вас є що-небудь?
— А що саме?
— Не важливо. Молоток, наприклад?
— Дивлячись навіщо він вам…
— Та треба тут дещо прикопати.
— Так для цього не молоток, а лопата потрібна.
— Оце так! Не знав.
— А ви, я чую, там фортепиячите?
— Ні, поки що піанінствуємо.
— А от скажіть іще мені: на весіллях Свідків Ієгових свідки присутні чи ні?
— Не знаю, давно не був не весіллях.
— А вам подобаються клоуни?
— Взагалі чи в цирку?
— А ви, я чую, з Чернівців?
— Так. Нас тут багато. Але раніше зі словами «мені як завжди» заходив до бару на Кобилянській, а тепер — до аптеки на вулиці Бяліка в Тель-Авіві, у період цвітіння алое.
— Здоровʼя вам! Не забувайте брати мозок, йдучи за своїм серцем! Бо колись у Чернівцях ми це не часто робили.
Володимир Килинич
