Заходить Сонце…
А над водою –
Довга, мов річка,
Спить тінь Перуна.
Коні пасуться.
Хрести на схилах…
І розумієш:
Життя коротке –
Мов кобзи струни…
(Ігор Павлюк. Лірика. Львів. 2008)
Залишатися ліриком у часи неліричні, передапокаліптичні, — мати характер. Павлюк — різний був. І 
ставлення до нього різним є. Як до кожної живої людини, яка поки живе, — шпортається, помиляється, падає, встає, — іде.
Павлюк пройшов у літературі шлях, довжиною в життя. Його життя є шляхом в літературі. Поза літературою Павлюка нема.
Нинішня премія ім. Дм. Кременя, першим лавреатом якої став Ігор Павлюк, канонізує його помилки і перемоги і переводить їх в ранґ історії літератури. Це дивно, незвично, моментами незручно, але так є.
Література твориться простими людьми. Література ліпить з простих людей творців світів, які дивним чином змінюють простір навколо себе, карбуючи його канонічність…
Євген Баран
