«Є речі, над якими, мабуть, не варто застановлятися – все дивне дивним здається через елементарне бажання зрозуміти те, що треба відчувати». Каже котрийсь із героїв роману-балади «Дім на горі» Валерія Шевчука. А, може, й сам автор, белетризованою автобіографією-містифікацією якого цілком може виявитися уся ця розповідь. Або принаймні її альтернативною версією, яку придумав для себе майстер Шевчук. І ця настанова стає найкращим ключем до прочитання усього тексту.
Отже, що ми маємо. Десь на Поліссі заховався загадковий дім на горі, наче вийнятий з навколишнього простору, до якого веде стрімка кам’яниста стежка. Здійматися нею складно, особливо людині без ноги. Про що довідуємося ближче до початку оповіді. У закіптюжених кімнатах будинку панують застиглість, вічна тиша й спокій. Наче світ кінчається на цих горбах.
Навколо дому високий паркан, подекуди навіть обплутаний двома рядами колючого дроту. А якби хтось і примудрився якось перескочити його в тому місці, де він прилягає до двох лікарень, то втрапив би 
прямісінько у зарості пекучої кропиви. У дворі багато квітів і зелених дерев. Останні, зокрема, каштани, саджають, коли мешканки будинку виходять заміж.
Під час Другої світової війни у дім мало не влучив снаряд, проте того разу постраждали лише шибки. На момент, з якого починається оповідь, у будинку живуть стара 77-річна жінка та її 27-річна онука Галина із десятирічним сином. Час, коли відбувається основна дія роману-балади, це період переважно з 1946 до 1963 рр, з екскурсами у минуле: 1941, 1935, 1931-й роки. Із яких найдавніший датований – це 1911-й. Деякі історичні події і відповідні їм реалії життя та побуту загалом впізнавані. Щоправда більшість із них стосуються подій радянсько-німецької війни та повоєнних реалій. Натомість Перша світова, революція 1917-1921 рр, Голодомор 1932/1933 рр навіть не згадуються.
Бабуся з онукою – не перші мешканці цього дому. На колишніх господарів вказують залишки статків, якими в минулому вони, вочевидь, користувалися: сорокарічні, а отже дореволюційні, меблі; столітній сервіз і срібні прибори тощо. Цими речами ще користуються в особливо урочистих випадках, наприклад, сервізом. Проте зрозуміло, що кращі часи дому в далекому минулому. Єдиною його цінністю залишається велика книгозбірня.
Порушником цього спокою формально стає, вочевидь, демобілізований після Другої світової війни солдат-фронтовик Володимир. Родом він також із цих або поближніх місць. Цього фронтовика, який втратив на війні ногу, призначили директором місцевої початкової школи. Він поступово знайомиться з усіма її працівницями. Принагідно автор переповідає життєві історії кожної жінки Олександри Панасівни, Марії – дружини Івана Шевчука (Козопаса), вже згаданої Галини. Деяких жінок, наприклад, 37-річну вдову Олександру Панасівну із п’ятьма дітьми, директор школи знав до війни ще малим хлопцем. З іншими знайомиться уперше.
Передбачувано, між Володимиром і Галиною із дому на горі, яка теж працює у школі вчителькою, виникає симпатія, яка віщує майбутній зв’язок. Містична чи, якщо бажаєте, химерна частина оповіді починається, коли довідуємося про деякі особливості долі жінок із дому на горі. Почергово кожна із них у своєму поколінні опиняється перед дилемою-вибором. До кожної в юності навідується якийсь зальотний молодик-джигун, щоб спокусити, звабити, як варіант, перетворити гидке каченя на жінку.
Проте остаточний вибір завжди за самою дівчиною: піти за покликом серця і коханням, відтак завагітніти і народити сина. У такі миті вибору душа дівчини розширюється на весь окрай, який вміщає її серце, все навколо позначається її любов’ю. У момент зачаття усе навколо розквітає, навіть давно зів’яле зілля, буяють рослини, дозав’язуються квіти, що вже перецвіли. Згори усе це омиває солоний, як сльози, але цілющий дощ. Природа оновлюється і починається новий цикл розвитку життя. Як формулює цей стан один із героїв роману: світ цей мусить бути вічний і нетлінний. А вічність є там, де думають про народження.
А буває й навпаки, коли дівчина обирає свободу замість кохання, як формулює цю альтернативу автор. Це значить, що вона бере свою долю у власні руки: сама знаходить собі чоловіка – давши напитися води на подвір’ї першому стрічному. Врешті женячи його на собі, бо чоловіки часом такі «шмати», поки від них дочекаєшся першого кроку. Наслідком такого шлюбу стає народження доньки, яка продовжує лінію роду. І знову через якийсь час сама опиняється перед вибором, між почуттям і прагматизмом.
Трапляється, що часом обидва варіанта поєднуються в житті однієї людини. І тоді жінка народжує почергово сина й доньку від різних чоловіків. Саме це трапилося з Галиною, яка першим народила Хлопця, а другою Оксану. Натомість бабуся уникла першого випробування, тому одразу народила доньку – Галину маму. Долю, яка зазвичай судиться хлопцям, народженим в любові, але від напівпримарних зальотників, уособлює постать Івана Козопаса. Як чоловік, він не може жити у домі на горі, хоча народився там і є рідним братом по матері Галиної баби. У домі жіноче царство, а він, як і всі нащадки чоловічої статі, прагне створити власне. Тому він утікає від тиші і застиглості дому.
Складно сказати достеменно з якої причини, можливо, через химерного батька і земну мати, але за життя на Івана Козопаса тричі сходить небесне світло, осяяння, вогонь. Вперше в 1910 році, востаннє – в 1931-му і вже до самої смерті не покидає його. І вогонь той виходить із нього, розсіваючись у просторі, і одночасно назад із простору повертається. «Єднаючись на півдорозі чи в початках, створюючи ті первні, що ними і стають потім круглі тіла». Тоді його душа зливається з всесвітом, він починає відчувати пульс дня, з’єднання всього живого; злагоджений ритм великого космосу; розуміти голос трави; бачить рух соку у корінні, гіллі і стовбурах дерев, крота під землею; наскрізь, наче під рентгеном, тіла кіз; рух планет, живих мертвих тіл; бачить крізь стіни і землю, прозираючи в її глибинах нашарування епох і культур. «Глибоке й широке зітхання почує він із тої землі, і так промовлятиме до нього життя, яке відгоріло й замістилося життям оцим, що кладеться перед очі. Лежить воно перед ним, як велетенська долоня, і він спокійно її розглядатиме».
Перед цим Іван тоді ще Шевчук кидає осоружну роботу бухгалтера і блукає околицями, іноді ловить рибу. Після третього осяяння заводить кіз, яких пасе щодня. Сліду після себе не залишає, не приминає трави, стороннім навіть здається, наче Іван не ходить, а пливе над землею чи над водою. Проте найголовнішим даром, яке має практичне значення, є можливість бачити нитки, якими в’яжеться поміж себе людське життя, застиглі згустки часу обабіч синьої дороги, засипаної зорями, яка є своєрідним шляхом між світом живих і світом мертвих.
Це по цьому шляху ходять відьми, заглиблюючись у минуле, чи пізнаючи майбутнє. По цьому шляху також приходить до будинку Олександри Панасівни та до своїх дітей Микола Швець, який загинув на війні. І зелений сутінок тоді ояснився. Зі сліз Олександри, яка відчула, але не побачила присутність коханого, Місяць утворив діаманти, які набравши на себе космічного пилу, перетворилися на первісне «щось», що росло і кільчилося в порожнечі. Можливо, що ця гра первнів потрібна була, щоб наладнати невидимі струни зв’язку, які поєднують душі закоханих. Місце, де після смерті усі зустрічаються, – це осяйна, прозора велетенська куля. Звідти прийшов і туди повернувся Микола.
Постаті на острівцях і горбах обабіч дороги уявою автора заселяють покоління людей, яких сомнабулічний мандрівник бачить за вічними людськими заняттями. В уявних каструлях жінки варять уявні обіди, перуть уявне шмаття, швець шиє невидимі чоботи, кравець невидиму одежу… Окремі сценки й картинки, з яких і складається будь-яке життя. Безконечні ряди постатей складають довгі лави поколінь, що наче гілля безконечного дерева розгалужуються навсібіч, ніде не починаючись і ніде не закінчуючись. «Ті, що вгорі, знають і відчувають тих, котрі внизу, ті ж бо, що внизу, можуть тільки заперечувати тих, котрі на вищій драбині часу, – приходять-бо на їхнє місце».
Усі ці таємні знання дозволяють Іванові Козопасу не тільки бачити зальоти онуки Галі з Джигуном та Володимиром, золоті нитки, які раптом їх пов’язують, але й написати п’ять зшитків оповідань, які складають своєрідну другу частину роману-балади «Дім на горі». Дія більшості із них відбувається в Україні XVII-XVIII століття, тому вони носять яскраво виражений бароковий характер. Годі уявити кращого унаочнення часів, коли люди вірили у потойбічні сили, які впливають на їхнє життя.
Причому тут автор заглиблюється у ще дохристиянську слов’янську міфологію, населяючи світ не тільки відьмами, перелесниками і чортами, але й добрими домовиками та іншою природною нечистю. (Сучасний читач цілком може трактувати усю цю чортівню у цілком матеріальному сенсі. Наприклад, як наші власні настрої, хороші й погані думки, відчуття, що так само невидимі, але теж впливають на реальне життя). Із ситуацій, відтворених у кожній новелі, можна вивести певну мораль. А також знайти підказки-тлумачення подіям і вчинкам героїв із першої частини книги про ближчі до нас часи.
Шляхом Івана йде також син Галини, так само лише наполовину людського походження, який через десять років блукань світами не тільки поселяється у будинку свого двоюрідного прадіда, але й готує до публікації збірку його оповідань. Головною мудрістю, якої Хлопець дійшов мандруючи світом, схоже стала така: той широкий світ напрочуд однаковий, тому пізнавати його сутність можна не виходячи з дому. Бо основним принципом цього світу, який діє як добре налагоджений механізм, кожна ланка якого дуже важлива, бо враховує інтереси кожного сущого, все-таки є любов. «Але любов у світі не тільки любов породжує, але й усі біди».
Натомість його сестра по матері Оксана – донька земних Галини і Володимира, уся необхідність якого в романі звелася тільки до її народження, відмовляється повторити долю матері, відкидає залицяння зальотного дженджурика, і фактично готується до іншого життя. Та чи уникне її донька від земного чоловіка жіночої долі мешканок дому на горі? У будь-якому разі, «кожна людина – щось таке, що ніколи не і ніяк не повториться, відтак не повторюються й людські історії».
Усю цю історію розказано густою, насиченою, прекрасною мовою, яка тече неспішною рікою. За п’ятнадцять років роботи над текстами автор фактично витворив власний космогонічний міф, яким спробував поєднати все видиме і невидиме, – «речі глибоко сховані, і почуття, яким не можна намітити базарної ціни», – що впливає на людське життя. «Бо казка – це те, чого ми хочемо, – сказав Хлопець. – Це своєрідні символи наших бажань.
Юрій Чорней
