Культура

Під крилом Ворона

Наприкінці дня серпневе сонце обціловує Десну. Ми з літньою киянкою котимо додому велосипеди за розмовами про помідори/кабачки і всяку всячину. За нами мовчки йде її чемна онука років десяти.

Дівча кілька хвилин тому розпитувало бабусю про енциклопедію, чи є така книжка вдома?
— Навіщо тобі енциклопедія? — питала бабуся.
— Хочу більше знати! — відповіла дівчинка.

… А довкола — луги неозорі. Коні пасуться. Корови додому бредуть. Сонце сідає. І ми наплавалися досхочу в деснянських водах. Ідилія.

— Яка краса довкола! Правда ж?! — каже жінка.
— Ще й яка! — погоджуюсь охоче.
— Андрій Ворон казав, що жити треба біля води, і де б не жив, то треба перше шукати воду і багато чого корисного казав, — жінка раптом замовкає. Дивиться на мене сторожко й питає:
— А Ви читали про Андрія Ворона?
— Аякже! — кажу радо. — Читала майже все.

Вона полегшено зітхає.
А я відчуваю у серпневому призахідному сонячному промінні незриму тінь крил Андрія Ворона, героя книг Мирослава Дочинця. І розумію, що доля й тут мене зумисне звела з людиною, з якою є не лише про що говорити, а й про що помовчати.

Інеса Фтомова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.