Культура

По щирості про себе і Шевченківську премію

Це — абсолютно нехарактерний для мене фейсбучний допис. Просто я прочитав пост однієї моєї чудової творчої колеги і подумав: а до біса цю зайву скромність. Чому й мені не поміркувати на цю тему. Отож. Мене ніколи не буде в списках номінантів на Шевченківську премію. Хоча, гадаю, я давно вже дозрів до неї як митець. У моєму творчому музичному доробку сотні якісних і змістовних пісень, які співаються як в Україні, так і за її межами. Деякі з них стали вже майже народними, бо автора не згадують.

З десяток моїх поетичних книжок побачили світ. Деякі вірші підхоплюються людьми, читаються на конкурсах, їх беруть до репертуару професійні артисти театрів і філармоній, на їх основі створюються поетичні композиції і цілі театральні вистави.

Протягом життя я був лауреатом кількох відомих літературних премій, а вищу журналістську Премію імені Івана Франка отримував у Нагуєвичах разом із відомим професором Пономарівим. У моїй творчій біографії було шість «Полустанків Любові» — концептуальних концертів-вистав із сюжетною канвою (я був автором сценарію), де окрім мене виступали десятки моїх побратимів-артистів із розряду найдостойніших, що виконували мої пісні.

Я мав кількадесят дуже вдалих концертів і поетичних зустрічей в різних країнах Європи і Америки — і всюди мене називали послом української культури. Мені, як можливо нікому, болить майбутнє нашої рідної культури — як ніхто, я бачу її больові точки і слабкі місця, я протягом всього свого життя публікую свої публіцистичні роздуми і ессе, які спираються на мій артистичний, журналістський, і педагогічний досвід. Багато публікацій нині передруковано на численних інтернет порталах — і не лише в Україні.

Гадаю, без зайвої скромності, таке «досье» на себе може представити не кожний…

І все ж, я ніколи не потраплю у списки навіть номінантів на цю премію, яку я ввавжаю справжньою, і яка носить ім’я українського всебічно обдарованого Генія Тараса Шевченка. Не знаю, чи завжди вона присуджувалась людям об’єктивно, але єдиний раз я щиро і несамовито радів, – коли її отримав мій творчий побратим Тарас Петриненко. Бо це справді велика і знакова постать в українській культурі. На нього, власне, я і орієнтувався усе своє творче життя, вважаючи його яскравим орієнтиром і дороговказом щирого служіння рідній культурі.

Але є кілька вагомих причин, якими я можу пояснити, перш за все собі, причини такої своєї життєвої невдачі. Саме так — я розглядаю це як свою невдачу, тому що, коли тобі за 60, треба говорити так, як воно є насправді.

Перша причина — треба було народитися в потрібний час і в потрібному місці, і чітко відчувати траекторію свого життя і фізичних можливостей на тлі часу. Тобто, вписатися у межі свого творчого покоління. Я напевно спізнився — наше покоління нині уже не цікаве більшості, що не видавав би на гора.

Друга причина — я завжди зневажав марнославство — як в інших людях, так і у собі. Логіка була проста — якщо ти справді чогось вартий, люди, суспільство, обов’язково помітять це. Можливо, моя логіка була помилковою.

Третя причина — хоч я і є членом кількох профільних творчих спілок, я завжди сприймався там чужаком. «Чужий серед своїх, чужий серед чужих», як співав Тарас. І це точно! Що це було по відношенню до мене? Не знаю, та й не цікаво мені. Я завжди жив своїм особливим творчим життям, не дуже зрозумілим моїм колегам. Але у більшості, саме творчі спілки висувають своїх кандидатів на всілякого роду Премії.

Ну й найсуттєвіше. Останні років 15, не звавжаючи на свою просто шалену творчу активність (концерти, творчі проекти, пісні, поезія) — я перебував фактично у повній інформаційній ізоляції, як в якомусь вакуумі. Хоча комусь іншому будь-якої з моїх творчих подій вистачило б на хорошу і яскраву піар-кампанію. Але завжди в трендах було щось зовсім інше, — інформаційні вихори крутилися довкола більш скандальніших, епатичніших, підприємливіших.

Я прекрасно розумів і зараз розумію, як працюють технології шоу-бізнесу, але одна справа знати, як вони працюють, а інша — застосувати їх на собі. Напевно, не вистачило авантюризму…

Навіщо я це пишу? Та просто констатую факт. А ще — спіймав себе на думці, що я ніколи в житті не вів щоденника. Але ж Фейсбук – він і є тим прекрасним щоденником, якому можна довірити свої найважливіші роздуми. І дарма, що їх прочитають тисячі, – мені не соромно за жодний рядок. І вже час підбивати певні підсумки. І розумні люди мене завжди зрозуміють, а на інших не варто зважати. Не судіть суворо, адже не кожен напише про таке по щирості…

Анатолій Матвійчук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.