Наша публікація «Дно марнославства», на жаль, не спричинилася до серйозного обговорення. В основному реакція читачів проявилася нечисленними уподобаннями в соцмережах. Хтось «пустив сльозу». Ну, а хтось обійшовся короткою фразою… Зреагував на публікацію лише Сергій Дзюба — у вельми оригінальний спосіб… Щиро кажучи, я дуже хотів, щоб С. Дзюба відреагував на публікацію так, як це зазвичай робиться: якимись поясненнями, обуренням на мою адресу та ін.
Тому я скинув посилання на «Дно марнославства» йому в приват і запостив у коментарях під записом на його ФБ сторінці, в якому він хвалиться тим, що й сам став лауреатом обговорюваної премії: «Міжнародною премією України імені Тараса Шевченка відзначений нині наш двотомник про героїчну оборону Чернігова та Придесення «Чернігів у вогні».
Мій коментар із посиланням на «Дно марнославства» під Сергієвим постом був розміщений десь у першій половині дня за нью-йоркським часом (в Україні це — кінець дня або надвечірʼя). Під кінець дня за Нью-Йорком (коли в Україні була вже глупа ніч) я виявив, що моє посилання було видалено із коментарів.
Тоді я вирішив удруге запостити посилання на «Дно марнославства» і задокументувати цей коментар. При цьому я зауважив, що статистика, яку автоматично веде ФБ, задокументувала понад 160 (166 — to be exact) коментарів під записом Дзюби. Реально кількість коментарів під Сергієвим записом була явно набагато (в рази!) меншою, і я зрозумів: власник профілю свідомо залишає лише приємні йому коментарі 
(поздоровлення й квіточки), а неприємні видаляє. Інакше кажучи, Сергій Дзюба у такий спосіб робить сам собі «теплу ванну», а мережевій спільноті показує, як його люблять і нахвалюють люди. Таке-от своєрідне задоволення свого еґо.
Ну, що ж, очевидно, це — ще одно підтвердження того, наскільки автор схильний до еґоцентризму, марнославства і… шахрайства. Сумно… Сумно від того, що, з одного боку, це — свого роду ненормальність, хвороба, а з другого боку — це ж і крок до криміналу. За шахрайство в США можна потрапити за ґрати на десятки років…
У тексті «Дно марнославства» цитується моя перша реакція на інформацію про презентацію «Міжнародної премії України імені Тараса Шевченка». У тому записі я розкрив відоме мені про «міжнародність» проектів Сергія та Тетяни Дзюбів і розповів про одного із моїх колег і друзів, який колись був удостоєний однієї із Сергієвих премій.
За тим прикладом приватного спілкування, на цей раз через приват я розіслав посилання на «Дно марнославства» декільком знайомим мені особам, які одержували, могли одержувати чи претендувати на одержання якоїсь із численних премій «Міжнародної літературно-мистецької академії України», президентом якої є С. Дзюба.
Звісно, я не просто сподівався — я розраховував на те, що лауреати зрозуміють, у яку халепу вони вляпалися, денонсують своє лауреатство й допоможуть покласти край шахрайству. Вислідом цієї операції я був шокований більше, ніж самим явищем, яке ми тут обговорюємо.
Цікаво, що їм прикро, що їх було втягнуто у цю авантюру. Вони каються в тому, що декого «нагороджували» не раз (ага, двічі, тричі — кілька разів). Пара моїх контактів повідомили, що їм «пропонували і Шевченка», але тут кожен із них «категорично відмовився, бо то — справжнє дно».
Я запропонував моїм співрозмовникам висловити своє ставлення до того, що відкрилося, в яку халепу їх втягнуто. Висловив свої занепокоєння цими «преміями» від самого початку, розповів, як я відстежив пару ланцюжків, що вели до спонсорів і співзасновників у США та Канаді, як пробував приватно вплинути на Дзюб і напряму, і опосередковано через їхніх однокурсників, як це не спрацювало, бо мене не чули й не хотіли чути, що нинішня ситуація дає змогу зупинити цю аферу і що розголос повинен мати серйозні наслідки.
Що я отримав у відповідь? Та все те ж традиційно українське: мені, мовляв, незручно це зробити, бо свого часу через свою довірливість я прийняв від них кілька т.з. «відзнак», говорити про це задним числом не хотілося б, хоча очевидно, що хлопці й дівчата давно перейшли межу. Звісно, мене попросили не втягувати їх у цю справу. Мовляв, свого часу вони дякували Сергієві, а зараз «казати інше буде не дуже етично». Отакої!
Я розумію: відомому письменникові, перекладачеві чи доктору наук і лауреатові якоїсь офіційно встановленої і визнаної премії незручно публічно визнати, що лохонувся, повівся на якусь самодіяльну «премію», закріплену ще й словом подяки. Один мій давній приятель любить повторювати: я господар свого слова — як даю, так можу й забрати. Отож, була б гідність і сміливість…
Еґоцентризм і спрага до марнославства, на жаль, є почуттями набагато сильнішими, ніж усвідомлення відповідальності за власний негідний учинок, сміливість визнати помилку, а тим більше — взяти активну участь у виправленні її. Очевидно, з таких міркувань ніхто не погодився вийти на люди із своїм досвідом підозрілого нагородження підозрілою премією. Я їх розумію і тому не називаю імен.
Очевидно також, що якби поміж творчих людей не було б спраглих до слави чи марнославства, нагород і пошанувань еґоцентристів, Сергій Дзюба напевно не став би вигадувати медалі з іменами вітчизняних і зарубіжних класиків, щоб саме у такий спосіб «завойовувати світ» і творити леґенду про власну унікальність та унікальність своєї дружини.
Інакше кажучи, попит визначає пропозицію. Що такий попит існує насправді, свідчить і один із коментарів до запису С. Дзюби:
«Вітаю Сергію! Мені 78+, земляк Тараса Шевченка, засновник його семи музеїв. Сьомий відкрито у м. Семенівка на Чернігівщині. Чи можу я претендувати на Міжнародну премію України імені Тараса Шевченка за створення музеїв? Моя ел. пошта: v.port555@ukr.net. Напиши і я надішлю мої матеріали. 
Хай щастить! Добра і миру! З повагою Володимир Портянко заслужений працівник культури України» (пунктуацію автора збережено).
Пан Дзюба відповідає на цей коментар так:
«Добридень, пане Володимире! Кандидати на наступний рік поки не розглядаються, зарано». Потім, подумавши, Сергій додає: «Будь ласка, звертайтеся десь на початку березня. Але, відверто кажучи, в першу чергу нагороджуватимуться талановиті письменники».
Ті з премій, про монетарну складову яких мені вдалося довідатися, важливі для лауреатів не так сумою грошей, як медалькою та дипломом лауреата. Зверніть увагу, наскільки важливим останнє є для самого Дзюби, який постійно нагадує, що він — лауреат півтораста міжнародних премій і ось-ось разом з дружиною потрапить до Книги рекордів Гіннеса (звісно, за умови, що там визнають його «премії» преміями).
Володимир Іваненко
Студенти й колеги Володимира Іваненка
