Його вірші пронизують серце життєвими істинами, художньою правдою та образністю, володіють харизматичною силою та особливою енергією, яка додає кожному з нас мужності, стійкості та оптимізму. Віримо у Перемогу разом із неповторним і незламним Сергієм Пантюком!
Сергій Пантюк — письменник, журналіст, блогер, перекладач, редактор, видавець, організатор фестивалів та інших масових заходів, лектор, викладач. Автор 27 поетичних та прозових книжок, серед яких 6 – для дітей. Низка творів входить до шкільної програми з читання та вивчення мови для молодшої школи.
Член Національної спілки журналістів (з 1993 р.) та Національної спілки письменників (з 1997 р.) Народився 10.02. 1966 року в с. Сокілець Дунаєвецького району Хмельницької області. Закінчив Кам’янець-Подільський державний університет, філологічний факультет (1992 р.)
Від 24 лютого до 12 травня 2022 р. – доброволець ТРО. Від 13 травня 2022 р. – військовослужбовець ЗСУ, головний сержант батареї протитанкових керованих ракет 23-го ОБСП. Учасник боїв під Курдюмівкою, Озерянівкою, Кліщіївкою та Бахмутом, інших військових операцій.
Ніла Дибяк
***
Усе хаотично і звично, як тріскіт і хрускіт,
Тушняк із ножа і цигарка в руці крадькома.
Проґавили танчик і ось прилетіло у бруствер.
Є двоє трьохсотих. Еваків наразі нема.
Усе як учора. І снайпери наші на місці,
І їхні «дари» вирізняються між стрілкотні.
Та доля уже редагує із «триста» на «двісті»,
Але не мені. Сам не знаю, чому не мені.
Усе, як щодня. Підарюги повзуть, наче воші.
Ламаються межі, темніють скелети дерев.
Є Царство Небесне, Вальгалла і Луки Сварожі…
І пекло для тих, хто лайно своє досі жере.
Усе, мов у сні. І здається, що навіть позаду.
І люто пече, ворохобить, руйнує і рве
Оця неспроможність, що в дзеркалі схожа на зраду,
Червиве здоров’я й сумління від болю криве.
Отак і живу – самітний, безбарвний невротик,
Якого затримав спокути і спогадів ґлей.
Свої відлетіли, залишивши подих і дотик –
Як віру у те, що у Бога немає смертей…
Хокку з окопів
Хотів написати вірша,
але від обстрілів
рими розбіглися…
***
Урочисті салюти
над могилами своїх…
А вороги просто неба гниють.
***
Бджоли збирають мед
із пізніх квітів,
нашою кров’ю скроплених…
***
Кохана пише: кавуни достигли.
Кривава їхня плоть
у сни приходить…
***
Коли війна врізається у вересень,
дуже важко написати
вірш без матюків…
***
Це не сніг, а попіл
із цигарок янголів,
що відпочивають після бою…
***
Земля вибухає зеленню,
а в мені воскресає снайпер,
яким я так і не став…
***
Ні теплих снів, ні вічних трьох доріг,
Лише примари білі в чорнім томі.
Там ми були. Здається, ледь знайомі,
І кожен думав, ніби переміг.
Неначе сніг, розтанув оберіг,
І на догоду заздрісній сіромі
Хитке життя в Харона на поромі
Кудись пливе крізь аутичний сміх.
Тут за каноном має бути кода!
Летить моя печаль сивоборода
Опукою до вицвілих небес.
А там, де твій безмежний маргінес,
Нікчемна, звіртуальнена свобода
Тремтить в кутку, немов побитий пес.
***
Пам’яті Пархома
Галюцинації після контузії
химерні, як сама війна:
від карикатурних персонажів
до живої Матері Божої…
Та найчастіше ввижаються
очі побратима,
в серці якого вже жив уламок
120-ти міліметрової міни.
Той погляд, відлітаючи до Вирію,
ніби попрохав:
«Скажи мамі, щоб не плакала,
і помстися за мене
хоча б гарним віршем…»
Вибач, що першого прохання не виконав
(ми плакали разом),
але наша батарея мститься за тебе щодня,
і вірш цей так собі,
адже без тебе
все трішки не так, братику…
На позиціях
Сьогодні сонце змерзло, мов зайча,
Що між кущів пригаслих заблукало.
І гайворони злякано мовчать,
І нам відомо, що їх налякало.
Густе зело під срібло полягло,
Та в білому тривожна темнота є.
Цілує осінь мертвих у чоло,
А на живих уваги не звертає…
***
Ще трохи терпіння — і закінчиться гроза.
Припиниться призов до небесної армії,
І вже не загубиться жодна зірка,
І жодна куля не долетить
до середини Дніпра…
Тільки краплі крові густішатимуть,
вигранюючи святе
ймення України.
І материнські сльози
ще довго шукатимуть
запасних аеродромів…
Сергій Пантюк
