В нашій з дружиною домашній бібліотеці є різні книжки. І хороші, і не дуже. І красиві, і з картинками, і всякі вумні про феноменологічні концепції чи про онтологічні обертони філософії мови. Звісно, є й книжки з душком. І от наприклад. У студентські роки я любив російську емігрантську літературу. Різних хвиль еміграції, та насамперед третьої.
Все класично почалося з Довлатова, бо ж сімнадцятирічний розум легко заполонити прозорим стилем та м’якою іронією. Ну, а далі ти вже маєш на полицях всю плеяду від Абрама Терца, Аксьонова й Владімова до Соколова, Мамлєєва й «Саші і Пєті».
І от лежать, значить, ці книжки, читані по кілька разів, деякі навіть з автографами тих, кого пощастило зустріти живими, і якась така туга від них, і якесь таке поблажливе співчуття до них. Це як ніби ви почали зустрічатися в дев‘ятому класі, а потім вона несподівано подорослішала, а ти все ще бігаєш курити за гаражі. І вона, проходячи повз ті гаражі, дивиться на тебе, як на перший цікавий досвід, з якого давно виросла… І в цьому погляді суміш печалі, жалості й огиди.
Так і я. Дивлюся… тобто не дивлюся (де я, а де Абрам Терц?), а втомлено згадую, що ж там на тих полицях стоїть-лежить. Згадавши, задумуюся: і що ж з цим усім робити? Радикальні послідовники Монтеґа знають, що робити. Я — ні.
Ок, закінчиться війна, я повернуся у дивний новий світ, а там мене зустрінуть Алєшковскій, Коржавін і Львов. І як я дивитимусь на ті корінці? Що відчуватиму? Куди ховатиму ті поклади? Чим заповнюватиму порожнини на полицях? А, головне, куди подіну той чужий, по суті, багаж, що з юнацтва перекочуються в моїй голові, мов банка з-під пива в тамбурі регіонального Київ-Конотоп? Я ж знаю чим отруєна моя свідомість. Я ж знаю, які цитати злітають з мого язика та «из какого сора растут стихи» (от власне).
І нічого кращого я не придумав, як замінувати ті книжки. Скласти до чорного пакета на блискавці, вивезти на полігон й обкласти теемками, обліпити ефками, оточити монками. І нехай лежать там собі, як радіаційні відходи на радість прийдешнім поколінням.
Можна буде час від часу приходити на цей полігон, дивитися бридливо здалеку на чорний замінований пакет, знати що всередині, зачувати від того пакета кислий запах кафе «Varenichnaya» що на Брйтон Біч (під мотив «В шумном балагане») і з полегкістю повертатися назад до феноменологічних обертонів і вставляти в поличні порожнини нові імплантати: красиві, вумні і з картинками.
А про плеяду третьої хвилі нарешті забути як про хороших рускіх, противників кривавого гебістського режиму, з дзеркальних лисин котрих стирчать великі шовіністські ділдо на присосці.
А найгірше в цій ситуації те, що це ж не лише моя бібліотека… І поки я знаходжуся тут, там знаходиться вона — печальна і сумна, заручниця моїх юнацьких літературних захоплень. І десь в тєні Гоголя її підступно переслідує руская кухня в ізгнаніі…
Артем Чех
