В нашій з дружиною домашній бібліотеці є різні книжки. І хороші, і не дуже. І красиві, і з картинками, і всякі вумні про феноменологічні концепції чи про онтологічні обертони філософії мови. Звісно, є й книжки з душком. І от наприклад. У студентські роки я любив російську емігрантську літературу. Різних хвиль еміграції, та насамперед третьої.
Святкування Хелловіна гріх великий… Язичницьке свято… Усіх причетних під арешт і до церкви на покаяння… А хто не згоден — той ворог народу… Проте розберімося у суті питання. Кому як, а мені, коли починається ця катавасія, одразу чується густий сморід чобіт московських попів, які намагаються на рівному місці пересварити нас та ще й зайвий раз копнути «бездуховний Захід», скреготнувши іржавими «русско-православными скрепами».
За дверима клубочиться мряка осіннього лісу, і втомлений шерех дерев розповідає про єдину ніч у році, коли зазвичай міцна пелена прогірклої буденності рветься тлінним могильним ситцем, і з того боку приходять Ті, щоб поглянути на світ, який колись був їхнім, і який вже їхнім ніколи не буде; це єдина ніч, коли важка, напоєна осінніми дощами земля, більше не тисне на їхні провалені груди, а масивні кам’яні глиби монументів і пам’ятників враз стають легкими й майже невагомими, наче витесані не мармуру чи граніту, а з пінопласту.
