Читаю на одному з сайтів: «Михайло Зощенко народився 9 серпня 1894 року в Санкт-Петербурзі…» Хоча до недавнього часу, з подання самого Михайла Зощенка, роком його народження вважався 1895 рік, а місцем, де він народився, була Полтава… Так де ж народився Михайло Зощенко?
Між його біографією й автобіографією є відмінності: в автобіографії вказав свій рік народження – 1895, а біографи написали – 1896 рік. «Михайло Зощенко народився в Полтаві» — написав у спогадах письменник-гуморист Олександр Ковінька (1900-1985): «У Полтаві Зощенко зажив слави футболіста, а жив на вулиці Дворянській».
Коли ж тоді Зощенко розпочав літературну діяльність? Біографи стверджують — в 1921 році, а сам Зощенко в автобіографії зазначив — в 1920-му. За автобіографією, день його народження – 10 серпня, за іншими даними – 9 серпня. В 1818-1820 роках у Полтавському повітовому училищі вчився прадід Зощенка – Андрій Зощенко. Отже Зощенкова материзна – Полтава.
За життя видано 150 його книг – гігантськими тиражами. «Мене особливо вразила повість Зощенка «Тарас Шевченко», – зізнавався полтавський гуморист Олександр Ковінька. – Зощенко простежив і «замкнув» ланцюжок видатних людей, які визначили щастя, що звалилося на долю Тараса Григоровича».
Так, Михайло Зощенко, знав українську історію і літературу, високо цінував творчість Тараса Шевченка. 1939 року, коли відзначалося 125-річчя Тараса, М. Зощенко не тільки написав історичну повість „Тарас Шевченко”, а й очолив ювілейний комітет поета в Ленінграді, написав передмову до перекладеного на російську мову «Кобзаря» в серії «Бібліотека поета».
Не слід забувати, що історична повість «Тарас Шевченко» написана в ті ж часові рамки, що й твори “Возвращенная молодость” (1933), „Голубая книга” (1935) та „Перед восходом солнца” (1943), де Зощенко представив читачеві «недоверчивое повествование о ненадежном мире». Тому очевидно, що в повісті, написаної за чотири роки до автопсіхоаналітічного твору “Перед восходом солнца”, письменник, кажучи і про творче становлення Т. Шевченка, і про його особистість, фокусує читацьку увагу на близьких йому самому почуттях і наводить власний “конспективний верлібр” значущих для автора поезій Т. Шевченка.
Друга світова війна застала Зощенка в Ленінграді. До речі: Михайлу Зощенку на одній із зустрічей із видатними людьми міста на Неві вручили… рушник Івана Котляревського, вишитий жінкою, яка шанувала Івана Петровича.
З 17 серпня до 1 вересня 1934 року проходив Перший Всесоюзний з’їзд радянських письменників, членом правління якого вибраний і Зощенко. На перший погляд його творча доля складалася благополучно, проте протягом всього літературного шляху піддавався суворій і часто упередженій критиці.
Апофеозом всіх перипетій стала сумнозвісна постанова ЦК ВКП(б) від 14 серпня 1946 року “Про журнали “Звезда” і “Ленинград” та її рішення: «Прекратить доступ в журнал произведений Зощенко, Ахматовой и им подобных»… Грубой ошибкой „Звезды“ является предоставление литературной трибуны писателю Зощенко, произведения которого чужды советской литературе», – йшлося у документі.
4 вересня 1946 року Зощенка і Анну Ахматову виключають із письменницької Спілки, Михайла позбавляють продуктової «робочої картки»; видавництва, журнали і театри розривають із письменником контракти. Його офіційно оголошують «пошляком», що 
приносить «шкоду радянській літературі». Секретар цк Андрій Жданов назвав Зощенка «ворогом, що окопався в тилу». Вкрай негативно про письменника висловився і Йосип Сталін, що в ті часи практично означало смертний вирок. Дивом Михайло Михайлович уникнув арешту та репресій.
Зощенко опинився без засобів до існування, родина була на межі голодної смерті. Щоб якось вижити підробляв шевцем та анонімно працював перекладачем. Через сім років після жорстокої Постанови цк, знову прийняли в Спілку письменників. Але невдовзі, 22 липня 1958 року він помер.
Радянська влада не дозволила поховати письменника на кладовищі Ленінграда – лише на Сестрорецькому кладовищі: вулиця Володарського, 64; надгробок роботи ленінградського скульптора Віктора Онешко.
… Я свого часу відвідав могилу Михайла Зощенка, поклав квіти, сфотографував і поклонився могилі.
P.S.
Людина живе у наших серцях доти, скільки про неї згадують і пам’ятають! Бо, як справедливо казала професор Ірина Фаріон (1964 -2024): «Найстрашніше – це безпам’ятство».
Віктор Жадько
