У Фейсбук ледь не щодня публікують вірші. Не бачу в цьому нічого поганого, хоча краще сприймаю поезію на слух. Але. Майже завжди є коментарі під віршем у форматі: «До сліз! До мурашок!»
Навряд здивую когось не відкриттям, а висновком: максимум хвилина треба, аби переконатися: та (дуже, дуже, дуже не часто – той), кого вірш «довів» до сліз і до мурашок, давно і близько дружить із автором вірша. У 70% це жінки, тобто, авторки. А отже, близькі подруги регулярно хвалять одна одну за чергові поетичні рядки.
Виглядає, викладене в публічний простір насправді призначене максимум для десятка читачів. Котрі похвалять авторку незалежно від написаних рядків. Бо вони ж подруги.
А отже, про реальну вартість кожного такого рядка думати годі. Отаке в нас усе, що іменується «літературною критикою».
Андрій Кокотюха
