Наприкінці липня відбувся фестиваль «Ірпінський Парнас». Цікаві конкурси, численні майданчики, компетентне жюрі, чудове харчування, проживання у затишній місцині.
Що ще потрібно для вдалого поетичного фестивалю? Здавалось би, нічого. Але тут виявляється, що під патронатом НСПУ, але без погодження і без відома Михайла Сидоржевського, організатори фестивалю вирішили зробити його двомовним.
Ведучий Леонід Борозенцев провів поетичний батл перших 5 -10 хв. українською і подумав, що своєї квоти дотримався, а потім, з мовчазної згоди присутніх, перейшов на російську.
Виправдовувався просто: «… ви ж не проти?», «у нас же і так багато рос. мовних поетів та бійців на передовій, і відмовившись від них, країна тільки втратить, програє, а не виграє?»…
Чистої води маніпуляція.
Далі — більше. Конкурсанти виступали (не всі, але переважно) російською. Хтось обома мовами водночас. При цьому багато хто з них в побуті є україномовними, через те читали російською з очевидним зусиллям.
І це — не все і не найстрашніше.
Раптом рясно залунали московські матюки. І все — з подачі та заохочення того ж таки Борозенцева.
Загалом, фестиваль був на мій погляд і погляд численних однодумців аж занадто переповнений «русскім духом». Хтось скаже: ну то й що?
Але є істотне заперечення: фестиваль відбувається під патронатом НСПУ, фінансується державою, фестиваль — офіційний, а не андеґраундний. Відтак виходить, що з нашої мовчазної згоди та за активності окремих людей заохочується російська мова і «рускій мат» в самому осерді Ірпінського Будинку Письменників.
Багато хто за лаштунками обурився і втік геть із того фестивалю.
Чи були би згодні з таким розвитком Василі — Стус і Симоненко, або — Вінграновський, Драч, Чорновіл, Левко Лук’яненко? Вони всі боролися за істинну Україну і українську мовну культуру. І ми всі, українці, які вважають себе продовжувачами справи діячів «Розстріляного Відродження», 60-ків, дисидентів, маємо стати на заваді цих процесів, висловити своє «фе».
Після бійки руками не кивають?
Я відповім — ця битва триває вже не одне століття, і ми не маємо морального права програти її. Нині на Донбасі точаться бої. Війна забрала життя десятки тисяч наших хлопців. У 1932 – 33 рр. українці їли самих себе через свою м’якість, довірливість та наївність. Історія повторюється, якщо не зробили правильні та вчасні висновки і не змінити поведінку. Час нарощувати м’язи і шкірити зуби, аби позбутися комплексу меншовартості.
На батлі ми з Володимиром Олівцем звернулися до ведучих та спробували повернути їх до притомності, адже фестиваль український!!! Але що найпечальніше – решта загалу змовчали… І тільки потім підходили до нас почергово та дякували за патріотичну позицію.
Чому так?
Бо люди у своїй більшості не пасіонарії, вони не хочуть шкандалю, неприємностей, спостерігають і приєднуються до сильніших, або ковтають образи.
Загалом ми з однодумцями вважаємо, що це підігрування новій, проросійській владі і здача українських позицій в культурі і мові, а також ігнорування мовного закону (а саме, статті 23, яка регулює сферу культури), а також намагання руськомовних реваншуватись в культурному середовищі України.
Чи дамо ми їм таку можливість – залежить від нас.
Наше мовчання та пасивність, толерантність і делікатність противники істинної, не мовно-шизофренічної і слабкої України, сприймають як нашу слабкість.
Тож мусимо не мовчати, а голосно говорити своє слово. Не даймо розправити плечі хитрим реваншистам і реакціонерам.
Сашко Кучеренко
