Культура

Про дружину Великого Поета і редактора Прилюка

Учора в Києві скромно поховали стареньку бабусю, вона ледь-ледь не дожила, під наглядом родичів та працівників соціальних служб столиці, до ста літ. Віковий ювілей припадав на 26 січня 2021 року. Через знайомих я домовлявся про зустріч із нею: шкодую, що не встиг порозмовляти…

Колись чорноока красуня, Тамара Іванівна багато на віку спізнала. Була свого часу співробітником газети «Колгоспне село», що стала потім «Сільськими вістями», у яких трудився і я, але вже у вісімдесяті роки минулого століття.

Із вельми популярним у народі «Колгоспним селом», в роки роботи в ній небіжчиці, сталася на весь світ оглушлива подія, котра вже давно, зрозуміло, всіма забулася.

А скоїлося таке.
У часи СРСР найбільш модним і обов’язковим щоденним лозунгом усіх передач радіо, випусків газет було: «Наздоженемо і переженемо Сполучені Штати Америки по виробництву яєць на душу населення!» А ще — по врожайності зернових, технічних культур, по виплавці сталі, по паруванню телиць і свиноматок… Комуністичний режим Микити Хрущова намагався дати фору «загниваючому» Заходу по-справжньому…

І ось одного разу головний редактор «Колгоспного села» дає завдання «зубастому», «забійному» кореспонденту з гострим пером фейлетоніста: а ти, мовляв, друже, конкретно поцікався в окремо взятому колгоспі, окремо взятому селі, як працюють над здійсненням такої потужної всенародної програми? Не очі замилюють вічними приписками, а скільки реально і якої саме продукції видають, так би мовити, «на-гора».

І ось невдовзі у газеті з’являється величезна стаття на півпершої полоси і всю другу. Під іскристим і вельми привабливим заголовком: «Як у такому-то колгоспі наздоганяють і переганяють Сполучені Штати Америки».

З глузливо-знущального тону заголовка вже було ясно, про що йдеться. На вечір того ж дня декілька номерів видання зі статтею вже були у зарубіжних редакціях Бі-Бі-Сі, європейського відділення «Голосу Америки». Цими сторінками західні журналісти зумисне шелестіли перед мікрофонами і читали безпосередньо зі статті «Колгоспного села» про те, в якому стані знаходиться розбита, не ремонтована перед самими жнивами техніка, як ремигає недоєна громадська худоба, бо фуражири і доярки лежать геть п’яні: третій день на фермах святкують день народження головного зоотехніка… А голова колгоспу тим часом, прихопивши передову доярку, «вискочив» на кілька діб покупатися у Чорному морі…

Одне слово: в господарстві панує активна і ділова атмосфера, спрямована на те, аби дати економічний бій США!!!

Зарубіжні «ворожі» голоси, коментуючи статтю, юродиво знущаються: це все, мовляв, зверніть увагу, не ми вам сповіщаємо зі своїх голосів, а чорним по білому пише ваша солідна, наймасовіша газета ЦК КПУ «Колгоспне село».

Уявляєте, що здійнялося!
Подібно до корка з пляшки шампанського вилетів зі свого поста головний редактор газети! І знаєте, хто ним був?! Дмитро Михайлович Прилюк! Згодом він став геніальним завідувачем кафедри і деканом факультету журналістики Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка.

Мабуть, так треба було і йому і Україні, аби він прийшов у вищу педагогічну школу і так багато зробив потім для підняття престижу професії журналіста.

… Давно нема поміж живих професора Прилюка і практично не лишилось нікого, хто трудився тоді у редакції «Колгоспного села». Отож, я якраз і збирався вивідати у Тамари Іванівни, хто ж був тим журналістом, який їздив у те знамените відрядження, у який колгосп їздив, в яке село нашої великої України?

На жаль, не судилося.
Привід для розмови з довгожителькою був у мене ще один. І теж важливий. Адже, хто така насправді небіжчиця Тамара Іванівна? Прізвище її – Луценко. Вона — вірна дружина великого українського поета-пісняра Дмитра Луценка. Автора слів гімну Києва «Як тебе не любити, Києве мій».

У мене було багато питань до Тамари Іванівни, окрім суто редакційних і про те, скажімо, як же ж це жили вони так із Дмитром Омеляновичем, що він усі найкращі свої пісні завжди писав фактично для неї, коханої, котру завжди любив так, як в юності. Вслухайтесь, бодай, у пісню «Осіннє золото», думаю, зрозумієте…

На жаль, зустрітися нам не судилося. Земля вам пером, натхненнице Великого Поета…

Олександр Горобець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.