Якраз напередодні Водохреща 1985 року Петро Ілліч Осадчук вів мій творчий вечір в київському Будинку вчителя. І все б нічого, але на вулиці стояв 20-градусний мороз. Я була переконана, що слухачів у мене не буде. Але вони прийшли, і я подумала, що зі мною сорок святих і навіть трішки більше, а Петро Ількович — майже ключник Петро, який відкриває мені ворота до райських, київських садів поезії…
Вечір відбувся, і тепер я майже не пригадую, які вірші читала, але пам’ятаю, яким веселим, дотепним і цікавим був Осадчук…
Щойно повернувшись із вечора пам’яті Петра Ільковича, де було багато сказано напередодні його 80-річчя, вже без нього, з чудовою книжкою спогадів, упорядкованою його дружиною Аллою і Володимиром Петруком, видану сином Андрієм Осадчуком, думаю про те, що воно таки існує — життя після життя, бо тих, хто не з нами, тримає серед нас наша любов, вдячність, повага, пам’ять.
Згадаймо Петра Осадчука!
Напишіть про нього тут ті , хто вдячно пам’ятає цього Чоловіка, який навіть в останій день свого життя був сповнений любові до України і світу.
Любов Голота
***
У молоді літа я радий був бути з Петром Осадчуком у приятельських відносинах. Він був одним із небагатьох, хто по-дружньому підтримував мене. З розумінням.
Згадаю тут один епізод. Ходив я якийсь час без роботи. Коли Петро довідався про це, запросив зайти до нього в ЦК комсомолу (він там сектором преси завідував).
Приходжу.
Петро заштовхує мене в кабінет до секретаря з ідеології Г. Максименка: «Я вже говорив з ним про тебе. Він хоче з тобою поспілкуватися. Закінчиш бесіду — зайди відзвітуй».
Розмова з Максименком була досить тривалою. Назадававши мені запитань, він запропонував досить високу посаду в газеті «Комсомольскоє знамя», й малював привабливі перспективи.
Я сказав йому, що подумаю…
«Ну, як?» — питає мене Петро.
«Максименку я сказав, що подумаю, хоч тут і думати нічого. В «Молодь» я пішов би, а в «КоЗу» — ні за які гроші!»
Осадчук усміхнувся: «Я так і знав. Тримайся. Дам тобі знати, як буде щось підходяще…»
Тим часом мене взяли у «Вечірку».
А Петро якось при нагоді сказав: «Максименко дорікнув мені, що ти довго думаєш».
Не так багато було бажаючих працювати в «КоЗі»…
Володимир Іваненко
