Якраз напередодні Водохреща 1985 року Петро Ілліч Осадчук вів мій творчий вечір в київському Будинку вчителя. І все б нічого, але на вулиці стояв 20-градусний мороз. Я була переконана, що слухачів у мене не буде. Але вони прийшли, і я подумала, що зі мною сорок святих і навіть трішки більше, а Петро Ількович — майже ключник Петро, який відкриває мені ворота до райських, київських садів поезії…
Висування Ліни Костенко на Нобелівську премію — давня і, безумовно, чудова ідея. От тільки таке висування не здійснюють через збирання підписів — по суті це безнадійна справа. Очевидно, що варто було б піти шляхом, що його передбачає Статут премії.
Майже сорок зим тому цей оркестр грав для нас із дружиною у квартирі її батьків тоді заборонений «Запорозький марш» Адамцевича. Грав, звісно, не «наживу», а з платівки: так нас зустрічали молодятами із ЗАГСу: ми в українських одностроях (чим довели місцеву працівницю «отдєла регістрації» буквально до втрати дару завченої мови і вона, бідна, ще згадувала окремі сценарні фрази нам навздогін), хлібом-сіллю на рушнику при порозі і крамольним маршем у виконанні «неблагонадійного» оркестру під орудою Якова Орлова.
Днями спілкувався з працівником одного з європейських посольств в Україні… Я раніше від подібних розмов напрягався. Бо в ході такої бесіди потрібно постійно уточнювати якісь «несамовиті» нюанси і роз’яснювать, чому в нас п’ять антикорупційних служб, чотири помісних церкви, два Різдва, а лідер опозиції — президент Грузії…
