Сидьма сидиш за столом. Час застиг, простір стиснувся до білого квадрату. Вгадуєш коливання над ним незримих тіней. Чекаєш, коли одна з них упаде на папір. Коли прийде щось незвичайне, надзвичайно-звичайне. Знайоме і водночас незнайоме.
І ти розкладеш його на деталі, на крихти, на молекули образів. Пересієш, перебереш, переосмислиш, шукаючи нові сенси, нові міфи, нові історії. Щоб по-новому, цікавіше переповісти старі. Щоб висловити максимально те, що хочуть почути інші і що хочеш відкрити ти. Бо все написане – про тебе і про когось.
Письмо – це проривання до думки крізь нетрі слів.
Це пошук гармонії, любові, свободи, захисту, вічності. А значить – пошук Бога.
Це невтоленне прагнення життя.
Це жертовна любов до оповіді, до героя, до його пригоди, до сюжету, до метафори, до поетики, до Слова, до слів, до літер, до розділових знаків і прогалин між ними.
Це те, що завмерло на кінчику пера – спадок твого роду і формула твоєї ДНК. Це відродження в тобі внутрішньої дитини; це код твоєї долі; це вибір бути іншим; це відданість амбіціям; це енергія поваби; це потуга бунту; це страх невдачі і відсутність страху бути невмілим, смішним і наївним; це мрія про невмирущість; це снага Божого надихнення.
Письмо — це розширення рамок, руйнування їх і вихід за межі. Це щит від зловорожого світу. Це спосіб глянути на світ під ширшим кутом і піднестися над всесвітом. Це засівання білого поля аркуша знаками одкровень. Це мощення білих берегів паперу білими римами.
Письмо – це шитво білим по білому. Зшивання невловимих, прихованих сутностей. Нанизування перлів на срібну нитку повістування. Гаряче литво літер і холодна чеканка слів.
Це мускули напружених рядків.
Бо письмо – не категорія значків, літер, слів, сповіщень і фактів. Письмо – царина духа.
Мирослав Дочинець
