Неперевершений О. Генрі якось іронічно розповідав про те, як пише свої оповідання. «Насамперед потрібен кухонний стіл, табурет, олівець, аркуш паперу і підходящий за розмірами стакан. Це знаряддя праці. Далі дістаєте із шафи пляшку…»
Далі все зрозуміло і додати нічого.
Крім того тільки, що у моєму скромному досвіді для написання веселих і не дуже рядків був потрібен ще й стовп. Так, так — звичайний стовп із електричними дротами, на який колись, взувши металеві кігті, швидко дерся вгору, немов кіт.
Мабуть, вже набрид цієї датою та факт залишаться фактом. 5 листопада ще 1983 року у газеті «Південна зоря» (м. Бердянськ) з’явилася друком найперша моя гумористична оповідка «Хазяїн». За підписом: П. Кущ, електромонтер колгоспу імені Карла Маркса.
Відтоді у мене було немало столів, стільців, олівців, ручок, стосів паперу і, звісно, різних за розмірами стаканів. А ось стовпів різко поменшало і тепер їх катастрофічно не вистачає.
Зізнаюся, іноді буває так.
Коли на якійсь спільній творчій зустрічі, представляючи колег-письменників, починають читати з папірця : «… член Національних спілок журналістів і письменників, голова Донецької обласної письменницької організації, автор півтора десятки книг гумору і сатири та повістей для дітей, лауреат літературної премії ім. Остапа Вишні, літературно-мистецької премії ім. Лесі Українки за кращі твори для дітей і підлітків, переможець всеукраїнського конкурсу політичної сатири «Золота ратиця», конкурсу на кращі твори для дітей «Золотий лелека», лауреат журналістських конкурсів «Золоте перо Донбасу» та «Золоте перо України»…
Коротше, я й собі спершу разом із присутніми починаю розглядатися довкола…
Де ж той чолов’яга, який встиг ото стільки понаписувати і назбирати «золота»?.. І аж почувши власне прізвище, подумки обов’язково додаю свій перший творчий статус: електромонтер колгоспу…
Писати літературні твори, які просяться на папір та до читачів, це важка робота і водночас велика творча насолода. Отримувати потім відзнаки, премії чи просто гарні відгуки від колег, критиків та читачів також ду-у-у-уже приємно.
Само собою, протирати стакан з цієї нагоди і діставати пляшку — теж миле діло. Але мене особисто у літературній творчості найбільше тішить хвилююче передчуття перед початком написання нового твору. Майбутнє оповідання чи повість у цей час трохи схожі на… мале дитинча.
У твоїх думках воно починає спершу тихо-тихо, а потім голосніше озиватися. Далі відчутніше дає про себе знати, бо ріжуться зубки. Потім ти його продовжуєш носити на руках, оскільки воно самостійно ще не здатне ходити, навіть тримаючись за стінку.
А згодом його вже важко втримати — дитинча (твір) так швидко біжить, що за ним іноді не встигають пальці з олівцем чи на клавіатурі комп’ютера.
А ще, мені це іноді нагадує підготовку до видряпування на стовп. Тому мої домашні вже знають. Якщо раптом починаю чогось ходити туди-сюди по кімнаті — подумки у цей час шукаю не тільки потрібне слово. І не стакан (знаю, де він). А якраз не втрачаю надії знайти бодай один хоч поганенький стовп, на дротах якого є якась робота. Також корисна. Бо праця електромонтера, як і літературна творчість, пропонує всім тепло і світло.
Павло Кущ
