«Я вражена, це найкраща виставка Буми», – піднесений і дещо збуджений голос колєжанки у телефонній слухавці мене дещо дезорієнтував. Хм, найкраща? Я був на її презентації (14 липня, Центр культури «Вернісаж», «АмАзанка на Пруті», Броніслав Тутельман), але якихось особливих вражень, зізнаюсь, не отримав. (Правда, будь-яка церемонія в культурному житті Чернівців, і відкриття виставок художників не виняток, то, швидше, вигуляти себе, обмінятися плітками і потусити серед т.з. місцевого бомонду; і ще пригоститися (іноді) шаровим вином від організаторів).
Щире захоплення моєї знайомої – з вишуканим естетичним смаком, маю сказати – спонукало вдруге навідатися у «Вернісаж» на вулицю Франка, і перейнятися, так би мовити, витвореною митцем атмосферою.
Відвідувачів, на щастя, не було, і ніщо не заважало насолоджуватися (тут доречне саме це поняття) спогляданням робіт художника. Вже інсталяція при вході на виставку налаштувала на потрібний лад. Абсолютно буденні речі: рушник, пляжні тапочки, килимок, торба, капелюх на фоні гальки на березі річки, візуалізують справжність і викликають довіру.
Виникла асоціація з попередньою виставкою Броніслава, січневою («Н.Ю. – моє і не моє місто»). Ці два проєкти чимось схожі, хоча й різні концептуально. І там, і тут відображені місця сили. Там – мегаполіс, тут – 
ріка. Але в основі й тодішньої, і теперішньої – людина і її емоції, її енергія.
В нинішній у кадрі нібито лише одна героїня – жінка. І нам не важливо хто вона – дружина, муза, коханка. Тут вона уособлює Гармонію. В її оголеності – жіночність і сексуальність. В експозиції взагалі домінує натура і натуральність. Можна було б вважати цей проєкт фотохудожника одою жінці. Але насправді тут вона не одна: тут є він, вона і він. А ще – природні і людські стихії. Синергія Сонця, Води, Вітру. Тут є Земля і Вогонь. У цих роботах – світло й тінь, високість і хіть в одній миті, затамований подих з гріховними помислами, несполохані почуття і зґвалтовані бажання. І ще – прутність Прута.
Так, Прут манить. Лоскіт піску і пестощі води, доторк вітру і ніжність сонця полонять. Зачаровують своєю чистотою, нестримністю і грайливістю. Так і хочеться звабитись, віддатися Пруту. Віддатися до самозречення. Втамувати спрагу і забутися. То правдиві почування. І почуття. З розмаїттям відтінків. Жінка наповнюється життєдайною енергією ріки. А глядач – афірмацією енергетичних проявів художника.
Чи провокація нинішня виставка Тутельмана? І так, і ні. Провокація, бо викликає у споживача цього культпродукту пограничні відчуття – від захоплення до неприйняття. А ні, тому що це таки мистецтво. Воно, власне, й має народжувати емоції. Бума вміє це робити – переказати нам своє світорозуміння і свої почуття. У нього власний стиль, його почерк не сплутаєш з жодним іншим.
Ця виставка фотокартин нібито домашня, тиха. Але насправді автор голосить, і я чую цей крик. Він не може загратувати в собі ці почуття, мусить їх позбутися, він має їх розділити з нами, сподіваючись на розуміння. І він це робить – відверто і щиро. І щедро. Без ретуші.
Так, напевно це одна з найбільш відвертих виставок Броніслава Тутельмана, найбільш інтимна. Він, здається, ще ніколи не був настільки відвертим і відкритим у своїх почуттях. І незахищеним. І, водночас, настільки залюбленим у те, що творить. Це його ода красі – природи і людини. Ода любові.
На відміну від Амазонки – найдовшої річки світу, на якій – жодного мосту, Прут має мости. Це мости між природою і нами. Сьогодні своєю експозицією Броніслав Тутельман звів ще один міст.
… Ось такою видалася цього разу моя мандрівка у світ алюзій Буми. З головою поринув у нього і наспілкувався досхочу. І, беручи приклад з майстра, теж вирішив поділитися враженнями з загалом. Так, це дуже суб’єктивно, профанно (даруйте за цей неологізм). Але то мої враження, відчуття, асоціації і рефлексії, не більше. Хтось скаже, що це – «шонебудь». Я без претензій. Але ваша думка з цього приводу мене не обходить.
Богдан Онуфрик
