Вона жила під лісом, і жила з лісу.
Гриби, ягоди, розсада кущів, зілля, вінки для гробів. Сякий-такий приварок до мізерної пенсії. Назбиране несла до міського ринку, клала збоку на цементну тумбу і чекала покупців.
Товар не хапали, але з часом з’явилися «свої» покупці, майже рідні. Як оцей чоловік – шляхетний, маломовний, ще моложавий, проте вже з сивиною в бороді.
Весною купував у неї черемшу, влітку ягоди, а восени їстівні каштани та шипшину. Всі намагалися збити ціну, а він навпаки – навіть не хотів брати решту.
Казав, хай лишається до наступної покупки.
Та вона на таке не йшла: боялася, що забуде борг, або, крий боже, станеться з нею щось гірше…
«Чому ви продаєте мені обліпиху на п’ять гривень дешевше, ніж панії, що купила переді мною?» – ніяково питав він. «Бо для вас скидка».
І так було щоразу.
«Знову скидка?», – посміхався він, відраховуючи гроші. «Скидка», – радо відповідала вона.
Буває така між людьми приязнь сердець.
І взагалі, їй подобалося це міське слово – «скидка».
І людям воно подобалося.
Так минула ще одна весна і літо, а восени вона почала сліпнути. Племінниця силоміць повела її на апарат і там сказали, що потрібна операція, і то негайно. Зібрала все, що заощадила, продала тільну козу, решту позичила і лягла в приватну клініку.
Через три дні зняли бинти, оформляли документи. Медсестра, простягаючи виписку, сказала: «Заберіть зі столика – це ваше». Там лежала її пачка грошей за операцію, перехоплена зеленою гумкою.
«Чому? – запитала вона пошепки, переляканим голосом. – Хіба операція не вдалася?»
«Вдалася, – відповіла медсестра. – Без цього» – кивнула на гроші.
«Як це розуміти?»
«Не знаю. Скидка. Так сказав хірург», – дівчина підвела очі на прозору перегородку.
У сусідній кімнаті за склом сиділи двоє. Одного – трішки сутулого, з сивою борідкою, вона впізнала одразу. Постійний її базарний покупець, лише в білому халаті.
