Багато місяців полював книжковими барахолками саме за цим виданням Патріка Модіано (одного разу вже навіть замовив, але виявилося, що власниця просто забула зняти оголошення) і нарешті вчора отримав посилку з книгою, яку встиг перехопити, поки її не купив хтось інший. З усіх нобеліантів останніх років (нехай Токарчук це не читає ) Модіано подобається мені чи не найбільше.
Недавно наткнувся на старий допис Ірени Карпи, яка його сильно розкритикувала. Але я категорично не згоден!!! Те, що вона ставить йому за недолік, як на мене, навпаки є його головною перевагою. Недомовки, уривки розмов і подій, незрозумілі зустрічі у дивних 
місцях, пошуки невідомо кого, чого і для чого. Не можу стверджувати, що всі його тексти однакового рівня, але ті, що я читав, просто вище усіляких похвал.
Романи Модіано — це щось на кшталт детективів, дійовими особами яких є минуле і час, якщо існує такий жанр.
Створена автором атмосфера чомусь викликає стійкі чернівецькі асоціації. Ті самі забуті квартали, покинуті колишніми власниками старі будинки зі своїми родинними сагами, зовні нічим непримітні люди, які насправді є володарями таємниць минулого, спроби відтворити його цілісну картину з клаптиків власної і чужої пам’яті. Щось на кшталт сформульованого Модіано: «У парадному ще лунають кроки тих, хто часто бував тут, а потім зник. Якась вібрація залишилася після них, якісь хвилі, дедалі слабші, але їх можна вловити, якщо бути уважним».
Словом усе те, що стало в нагоді під час занурення у світ минулого, коли працював над своєю книгою «Вернон Кресс: Життя під прикриттям».
«У неділю, особливо по обіді, і якщо ви один, у плині часу відкриваються розриви. В них можна проскочити», – вірять персонажі Патріка Модіано. І в завмерлому часі, часі без змін, знову все знайти. Так і Петер Демант тиждень блукав знайомими чернівецькими вулицями, подумки заповнюючи їх рідними обличчями.
Почувався, можливо, так само, як герой іншого роману Модіано «Зниклий квартал», який після кількох десятиліть відсутності повертається до Парижа: «Шукав, за що можна було б зачепитися». І водночас боявся побачити знайомі місця: «Мов хворий, який у перші дні після одужання боїться перенапружуватися». Сорок років життя вмить розвіялися: «Та на порозі готелю мені раптом тривожно защеміло серце: повернутися до своїх витоків неможливо! Чи залишився бодай один свідок мого колишнього життя, життя юнака, що блукає… вулицями, зливаючись із ними. Хто зможе впізнати його…»
Нові городяни проживали власну життєву історію і елегантного білобородого пана майже напевно не зауважили. Тим паче не скористалися проходом в минуле, який відкривався самим лише фактом його присутності в місті. У кращому разі ковзнули очима, як по ньому самому, так і по його світу. Зустріч минулого з майбутнім тривала не довше миті, на яку схрестилися їхні погляди.
Проте Модіано — це не тільки історія, як може помилково здатися. Це і про нас нинішніх. Приміром, ви пам’ятаєте враження, яке замолоду на вас справив якийсь роман у журналі. Ви зв’язали стос тих журналів і закинули невідомо куди. Але все життя вас переслідує дивне відчуття від прочитаного, хоча ви давно забули не тільки про що той текст, але навіть його назву і автора. Та все одно десь на околицях власної пам’яті сподіваєтеся, що в’язка журналів з тих часів, коли ви були щасливі і все життя було попереду, валяється десь на старому горищі у домі, де ви жили сорок років тому. Невідомо, чи станете ви їх шукати, але одне лише усвідомлення, що вони десь існують, сповнює вас надією і ніжним щемом. Буває, що ви таки дістаєтеся до них, але тоді з’ясовується, що ваша пам’ять зберегла усе зовсім не так, як вам уявлялося всі сорок років.
У Модіано так відбувається не з журналами, а з людьми. І події не завжди радісні, а частіше навпаки. Але тим цікавшим є це занурення у примарний світ його героїв.
Юрій Чорней
