… На початку 90-х я працював у Чернівецькій молодіжній газеті «Молодий буковинець» на посаді відповідального секретаря. Видання було дуже демократичним, незашореним, тож першоквітневі жарти проходили на ура. І от одного року напередодні Дня сміху молода і талановита журналістка Людмила Пустельник запропонувала допис…
Багато місяців полював книжковими барахолками саме за цим виданням Патріка Модіано (одного разу вже навіть замовив, але виявилося, що власниця просто забула зняти оголошення) і нарешті вчора отримав посилку з книгою, яку встиг перехопити, поки її не купив хтось інший. З усіх нобеліантів останніх років (нехай Токарчук це не читає ) Модіано подобається мені чи не найбільше.
Подобається мені ця світла картина українського художника Мурашка. Бо вся вона зіткана з любові – і до Матері Божої, і до України! Художники інтуїтивно відчувають багато речей, які не годні пояснити словами – скажімо, як у картині Володимира Ємця, де Гоголь прощається з шулою – руїною України- Руси, бо вдалині його жде карета, яка повезе на услуженіє в холодну столицю Російської імперії.
Ніхто так самозакохано і самовпевнено не виховує собі ворогів, як московити. І то – віками! Нині дожилися до того, що своїх друзів вони можуть назвати на пальцях однієї руки. Решта – вороги! Тривалий час у коло їхніх близьких, уважалося, входили українці. Так там думали. Аякже – «братскій народ» із однієї, як вони кажуть, «купєлі»…
