Дивна річ, у вагоні потяга «Харків–Солотвино», здається, привільно поселилися вітри всієї України.
Холодять чай, ворушать волосся, розносять голоси пасажирів, приносять попілинки спогадів, гортають сторінки.
Лежиш на казенному простирадлі, а на серці лежить розгорнутий томик новел Томаса Манна. І десь там, серед інших, лежить рядок: «Письменник – це людина, якій писати найважче».
Проте пишеш, розгойданий колесами руху.
Перо йде за словом натужно, як за плугом. Один із вітрів – збитошний легіт увірвався в записник, пригинає літери наче трави, тріпоче синіми словами ніби вітрильцями, і відносить кудись комусь їх прихований зміст.
І, може, десь-колись-якось невідома читачка з віртуального простору, як учора у Вінниці, скаже: «Це написано для мого серця…»
Мирослав Дочинець
