Вчора ходили на «Довбуш», і я неодмінно рекомендую подивитися цей фільм саме в кінотеатрі. Звісно, я дивилася очима не лише глядачки, а й людини, яка багато (а, втім, далеко не все) розуміє про те, як усе це зроблено. І от я бачу, як за кожним кадром стоїть праця моїх колег, за яку не просто не соромно, а яка викликала в мене багато захвату. Робота художників, грим, костюми, піротехніка, звук, музика, постановка трюків і бійок і так далі. Так багато кропіткої крутої праці, яка дала результати. Колеги, пишаюся вами.
Чогось мені, може, й не вистачило у фільмі. Сподіваюся, Олесь не образиться, і дозволю собі чесно розповісти. Дещо не вистачило справді яскравої вступної частини, яка би вдарила глядача під дих одразу, а ще в першій третині фільму важкувато було зорієнтуватися у героях та подіях; це вже потім понеслося.
Мій син сказав, що йому бракувало гумору (і я його розумію). Мені би хотілося також, аби всі ці красивенні люди в кадрі були більш складними, менш однозначними героями (за винятком Івана Довбуша, чий персонаж мені видався найцікавішим).
Але я це пишу все одно з повагою до результату фільму, просто міркую вголос, не думаючи при цьому, що “а я би зробила краще”. Та ні, я би такий фільм не зняла би загалом, я такого не вмію, це Санін вміє.
Водночас, так багато всього сподобалося. Ансамбль акторів, робота з ними, їхньою мовою, різні окремі рішення і сцени. Операторська робота. Про художню частину, звук і так далі я вже сказала. Вибір локацій. Епізод із викраденням московського золота й аркан напівголих опришків – суцільне задоволення. Потішилася ще, коли мій син сам розпізнав в одній із композицій кадру (опришки за столом) замасковану “тайну вечерю”.
Коротше кажучи, щиро вітаю колег із тим, що цей складний довгобуд нарешті завершено і віддано людям. Глядачів у залі кінотеатру було багато, а, сподіваюся, буде ще більше.
Ірина Цілик
