Цвинтар, як більмо. Набух висхлими гробівцями, наїжачився гранітом, віддавши себе на поталу вітру й куряві. Дерева тут самотні й забуті Богом: одне одного не догукається. Пуща гранітних обелісків ухопилася за ялове глинисько мертвим хапом. І здається, що багатоповерхівки, які обрамили не такі й далекі обрії сього пристаниська юдолі, вклякли, присіли, заплющивши одчайно вікна.
Вчора ходили на «Довбуш», і я неодмінно рекомендую подивитися цей фільм саме в кінотеатрі. Звісно, я дивилася очима не лише глядачки, а й людини, яка багато (а, втім, далеко не все) розуміє про те, як усе це зроблено. І от я бачу, як за кожним кадром стоїть праця моїх колег, за яку не просто не соромно, а яка викликала в мене багато захвату. Робота художників, грим, костюми, піротехніка, звук, музика, постановка трюків і бійок і так далі. Так багато кропіткої крутої праці, яка дала результати. Колеги, пишаюся вами.
Сьогодні допис на фейсбук моєї гарної знайомої змусив сильно замислитися, що нас чекає далі. Йшлося про 1 вересня, про те, що вона була у військовій формі і що люди її обходили стороною… Позавчора в мене була розмова з військовим, який перший раз майже за 2 роки вирвався у відпустку, а його дружина, за годину до його приїзду, поїхала в санаторій, бо вона втомилася і хоче бути просто жінкою…
Вересень заходить у мій дім… крізь відчинене вікно. Свіжим подихом, що ледь гойдає серпанок фіранки, немовби віяло в руках елегантної пані, яке нагадує порух крил метелика – пролетить, лише на мить здмухнувши спекотний серпневий дух. Удень він ще впевнено нагадує про себе: певно, щоби не так сумно було проводжати поглядом літо, що вже спакувало валізи в далеку дорогу.
