Цвинтар, як більмо. Набух висхлими гробівцями, наїжачився гранітом, віддавши себе на поталу вітру й куряві. Дерева тут самотні й забуті Богом: одне одного не догукається. Пуща гранітних обелісків ухопилася за ялове глинисько мертвим хапом. І здається, що багатоповерхівки, які обрамили не такі й далекі обрії сього пристаниська юдолі, вклякли, присіли, заплющивши одчайно вікна.
Сьогодні Ти ліг у це глинисько, і вже неминуче вклякнеш у гранітному хащачинні своїм знаком вічності. Ми молилися коло Твоєї закритої домовини, а небо над нами сивіло, наче курай у степу біля Твоєї Кулебівки, силувалося заплакати і не могло. Нітилося — тільки стогнало при овиді далеким металевим зітханням.
Дві жінки разом зі священником трохи урізнобій виводили “Зі святими упокой”, а мені чувся Твій голос керманича нашої студентської колядницької ватаги, який завжди у такій мимовільній какофонії намагався своїм домінуючим форте вивести чиюсь несподівану голосову фальш. Я навіть глянув на Твій портрет у чорній рамці, очікуючи традиційного жесту: долоні, яка щільно затуляє ліве вухо, заплющених очей і схиленої ошую голови. Так Ти зазвичай безпомильно знаходив тональність чи рятівне голосове “колінце” для цілковитої гармонії.
Закрита труна, родина, котру збив докупи біль, немічне небо, спів церковного тріо, який іще на вильоті приречено сипався у ялове глинисько — все це являло суцільний сюр, якусь містифікацію недоречності, невикінченості життя. Щось, що дуже нагадувало самозгубу. Співали “Вічну пам’ять”, а я був певний, що за цим співом тризни озвешся Ти. Знакомито і несподівано, як це у нас не раз колись бувало. Затягнеш трохи зависоко, наче у степу своєму кураїнному, табунами віків ізбитому:
Як ішов із дому,
Не сказав нікому,
Ні мамі, ні тату,
Ні сестрі, ні брату…
Валерій Ясиновський
