Цей тиждень — суцільні спогади про батька. Йому б у ці дні «стукнуло» 80. Хочу розповісти про його характер…
Ніжний і вразливий — як би не видавалося навпаки, особливо тим, хто потрапляв «під гарячу руку» (а це було частенько). Письменники не бувають товстошкурими за визначенням.
Він ховав свою вразливість. І сором’язливість, ховав за маскою грубості чи задерикуватості. Іноді цинізму. Та й любов свою теж не виявляв на люди, — тільки таксі Кет дісталась його оприявлена ласка в останні роки…
Про його почуття можна було здогадуватись, і залишалось колекціонувати ті нечасті особливо щемні вияви любові. Це те, чого не навчив його авторитарний батько, але що невимовно пульсувало в ньому. Я досі шкодую, що ці вияви були скупими, — що не дозволяв собі відкритися навіть дома, не вмів….
Принциповий до урвипупа.
От фотка, де я трясу рукою (така холодна вода, мовляв), а тато п’є воду, — це про нього. Це його відображення. Це його дзеркало. Підліткове невміння до компромісів. Одна (і тільки одна) позиція. Таким він був.
Сором’язливий. Ніколи за себе не просив. І навіть коли вислуховував лестиві монологи, тости чи подяки, почувався незатишно, навіть у затінку слави йому було приємно і сором’язливо.
Одинак. Оцей рваний, різкий і вибуховий Скуратівський. Отой невидимий м’який, ніжний, теплий Скуратівський між собою були завжди у протистоянні. Між ними важко було бути комусь третьому. А доводилось. Він і сам страждав від своїх двох (насправді і більше) «я». Так само відходячи від друзів молодості до підлабузників і нових знайомих в старості (хоча, яка там старість у 66).
Вже під час хвороби він точно змінився так сильно, що пізнати було годі. Я знову стала Яринка (так мене він називав в час ду-у-уже малопритомного мого дитинства), ми всі перестали сваритись і з нами прощався, і зі світом отой справжній, — світлий, теплий, ніжний і усміхнений Василь Скуратівський.
Той, якого я хочу пам’ятати…
Ярина Скуратівська
