Культура

Роман-колаж про Балкани

Роман хорватської письменниці Дубравки Угрешич «Музей безумовної капітуляції» («Видавництво ХХІ») особисто для мене апріорі має своєрідний знак якості, бо його переклав Андрій Любка. «Музей безумовної капітуляції» — це автобіографічний роман-колаж. Щоб зрозуміти його суть треба спершу розповісти про авторку. Дубравка Угрешич народилася в Югославії в кінці 40-х. Як і більшість балканських родин, її сім’я була змішаною: батько — хорват, а мати — болгарка.

Вона виросла в оточенні соціалістичної ідеології, вчилася в Загребському університеті, а потім у Московському. На початку 90-х, коли почалися криваві події на Балканах, вже досягла досить високого соціального та професійного рівня (викладачка університету та визнана літераторка). І в одну мить її сталий світ розбивається на друзки.

В 1993 році Дубравка Угрешич емігрує. Та на відміну від сотень тисяч своїх співвітчизників, що, втікаючи від війни, поневірялися світом в пошуках кращої долі, її статус дозволяв мати цікаву роботу та забезпечений побут. Вона займається викладацькою діяльністю в університетах Європи та Америки, пише книжки. Але психологічно має все ж важку травму. Саме як результат цього посттравматичного стану, в 1996-му році на світ і з’явився роман «Музей безумовної капітуляції», де вона описує свої больові відчуття та спогади минулого. Це наче скляна посудина, що розбилася на безліч скалок і хтось піднімає їх хаотично, намагаючись зліпити докупи те, що вже не ліпиться.

Перше, з чим у мене асоціюється слово «спогади» — це фотографії. Колись, ще до ери суцільної діджиталізації, я любила укладати фотоальбоми. Ця пристрасть у мене ще з дитинства. Я сортувала фотографії хронологічно і тематично, а потім дуже любила їх передивлятися. Та й зараз люблю. Це наче автобіографія в картинках. В цьому ми з Дубравкою Угрешич дуже подібні. Бо її розповідь про минуле якраз і базується на фотографічних споминах.

Вона в прямому і переносному сенсі викладає фотографії свого минулого на сторінки альбомів пам’яті. Таким чином ми дізнаємся про її родину, дитинство, про її внутрішній і зовнішній світ. Особливо глибоко і чуттєво описані її стосунки з матір’ю. Читаючи, я підсвідомо проектувала це на себе. Бо я, на щастя, є і мамою і донькою водночас. Тож можу оцінити писане зовсебіч.

Друга частина роману — це розповіді про різні життєві ситуації, які переживала авторка в різний час в різних частинах світу. Це такі собі есеї з психологічним ухилом. Вони багато що говорять про неї і могли б бути корисними та цікавими не тільки нам, читачам, але її психотерапевту. Принаймі я зі всього цього склала собі уявлення про Дубравку Угрешич, як людину.

Третя частина книжки була для мене найболючішою. Тут йдеться про долі сімох її подруг. Вони були дуже близькі в ті далекі довоєнні роки. Періодично зустрічалися, розмовляли, їли, випивали і звіряли одна одній свої проблеми та радощі. Але війна змінила все. Долі подруг склалися по-різному. Їх опис — наче зріз новітньої балканської історії. Тут багато смутку і болю. А ще — це історія про те, які метаморфози можуть відбуватися з людьми під дією смертельно небезпечних зовнішніх обставин.

Ці три основні частини роману, наче коржі торту, авторка «переклала» низкою коротких замальовок своїх спостережень за людьми і подіями, які вона транслює з Берліна, міста в якому кілька років до її появи в ньому, впала стіна, що розділяла два протилежні світи. В той час на її Батьківщині стіна навпаки постала. Хоч вона і невидима, але не менш міцна і неприступна.

Якщо розглядати Дубравку Угрешич, як головну героїню роману, то вона видалася мені дуже егоїстичною людиною. В багатьох життєвих ситуаціях вважає себе ображеною і обділеною, хоча, як на мене, їй гріх жалітися на свою долю. А ще я завважила її схильність до «москвофільства». І це не дивно, вона вчилася в Москві, знала російську мову і літературу, була обізнана з російською культурою, навіть мала російського коханця. Тому російський вплив — очевидний.

Дубравка Угрешич наче дерево, корені якого сягають післявоєнної Югославії, стовбур формувався і міцнів у соціалістичному хорватському Загребі, а крона, втікаючи від страшних балканських реалій, розкинула своє гілля по всьому світу. Все це дало їй можливість написати автобіографічний роман-колаж саме таким, яким ми можемо його сьогодні бачити. Не скажу, що пройнялася до авторки глибокою симпатією і повагою, як до людини, але, як до гарної і талановитої письменниці — безперечно. Її розповідь цікава, глибока і змістовна.

Я дуже люблю Балкани. Тому будь-який літературний твір про цей край мене приваблює. Особливо зараз, коли нема можливості реально побувати в облюбованих там місцях. Дякуючи Дубровці Угрешич та Андрію Любці, який, як завжди, перфектно і смачно переклав цю книжку, я змогла переміститися в часі та просторі і побувати в місцинах, за якими щемить моє серце.

Галина Новосад

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.