Я якось обмовився, що пишу роман про Григора Тютюнника. Тепер час від часу мене запитують у соціальній мережі: що з романом? Відповідаю: пишу! Це найперше, чим зараз живу. Так, після написання роману «Пальці поміж піском» та книжки есеїстики «Відкинуті і воскреслі» є трохи необхідної довкололітературної роботи. Але переважну більшість сил поглинає робота саме над новим романом про Тютюнника.
Пропоную уривок. Не буду апробовувати тут неоднозначні розділи (вже появилися деякі, мені без них не обійтися — інакше це не буде чесний роман), запропоную натомість один із розділів, де Григір важко і надривно думає над етикою у літературі.
Отже:
… Пишучи у київській квартирі, він викурює як правило пачку цигарок за кілька годин писання. Тютюн допомагає йому думати і відчувати.
– Тютюнник не може зрадити тютюн, — намагався жартувати із собою. Жарти таки рятували. Тоді ніби хтось невидимий і нечутний пом’якшував колючу щетину, яка понаростала на його серці за ці роки…
Він тепер боїться лише одного. Він бачив, як багатьох спілчанських борзописців, які ліплять роман за романом, розтлінювала популярність чи слава. Принаймні, вони так думали і їх у цьому переконували.
… Хоча популярність чи славу, відомість чи велич письменника можна розуміти двояко, трояко чи семияко. Є слава письменника-душепродавця, є слава нещасливого ґенія; є кон’юнктурна слава, з дебелими гронами матеріального достатку і важкими шторами на вікнах будинку; є слава посмертна, є слава прижиттєва, яка згасає ще прижиттєво; є легка моцартівська слава, а є слава як піррова перемога; є слава-опудало і слава як всемогутність , є патриціанська чи плебейська слава, є слава миттєва, є слава-одноденка, але є безсмертна слава…
Григір впевнений, що справжньому письменнику треба лише читацького розуміння. Так, такий письменник теж повинен десь жити, мусить щось їсти його сім’я. Але будь-які помпезності, прижиттєві почесті його потроху вбивають. Слава щось забирає від людини, не раз думав Григір. Вона майже нічого не додає до таланту, але відбирає більше. Вона дарує значно більше життєвих можливостей, але…
Григір промовляв сам до себе, ніби молився або замолював славу, відчуваючи якийсь коломогильний страх. Він таки, ніде правди подіти, дуже любив російську літературу, особливо раніше, навіть з Людою спершу говорив по-російськи, а вона з ним українською. Наша література здавалася йому вторинною, провінційною та малоцікавою, із плачами та стогонами про малоземельність, із всіма атрибутами обласного масштабу…
А російська захоплювала всім. Чого лише вартий їхній Срібний вік із поетичною порцеляновою дівчиною із вузькою рукою у перстенях або чарівливим поглядом у мерехтінні містичних лампадок! Який тонкий, іронічний та глибокий їхній Антоша Чехонте порівняно із, до прикладу, Нечуєм із його сварливими сільськими бабами, рогачами, невістками та свекрухами!
Так, після революції заповідалося відродження нашої літератури – але не сталося. Григір відчуває, чому не відбулося відродження, але не може, ще не може прийняти цього тягара у свою душу… Зате у російській літературі – Єсєнін із його надривом великої душевної широти і калічі та великого таланту, що привів не до обережненького випрохування привілеїв, як у багатьох київсько-спілчанських сучасників Григора, не до злоякісної зацикленості на теплому унітазі під ситою сракою, а до смерті: а через рік стрілялася на його могилі Галина Беніславська, бо не могла жити без свого генія. Де в українській літературі приклади замежової жіночої відданості?
А потім пішов позасвіти Маяковський, пішли Цвєтаєва і Фадєєв…У Григора йшов мороз по спині, коли він думав про цих великих самогубців, особливо, коли ще говорив і писав російською. Їх не приваблювали теплі клозети, повні капшуки і карафки з горілкою! Вони були фанатики своєї віри, нехай звихнутої! Їм не хотілося «і ставка, і млинка, і вишневого садка»! Їм хотілося правдоборства, захисту своєї посоромленої віри, навіть ціною смерті! Вони не могли жити із закаляною гідністю! Із повними штанами страху і покори, як тут, у Києві, живе половина спілчан! Та яка там половина! Дві треті, три четвертих! Зрештою, хто би міг то виміряти?!
У селі більше чесності, але він вилущує із нього все найкраще. Фарби його новел могли би бути набагато темнішими. Він як Стефаник, показує читачам весь хворобливо-сором’язливий цвіт їхніх душ. А якби він показав їхню короткозорість до всього, крім своєї кишені? Якби показав їхнє рабське лицемірство і недовіру до світу? Якби показав їхню неграмотність і небажання читати, їхнє захоплення найпростішими книжками! Так тубільні народи захоплювалися брязкальцями, які Великі Білі Люди привозили із Європи…
Він лише говорить напівправду — а його вже ненавидять і марять його невдачами, а може і літературним спустошенням. А є і такі, що хочуть його смерті…А якби він сказав їм усю правду, як він відчуває її і знає?! Якби він показав їм усю, у кращому випадку, посередність їхньої сервілістичної, так званої української радянської літератури?! Всю прісність їхніх непомітних пик і пересічність їхніх тупих нездарних рук, які марять грішми і письменницькою славою?!
Тільки Хвильовий зумів гідно піти, переставши вірити у свою загірню комуну. До речі, у прозі Хвильового є щось магічне. Те, репресоване покоління було талановитішим і нещасливим, як і українські люди. А зараз прийшли хитрі зайди з фарисейськими губами, прийшли лизогуби і вертисраки із лакейським хребтом: «Чего ізволітє?»
Степан Процюк
