В листопаді 1830 року Львів охопила паніка. Епідемія холери косила місто. Протиепідемічні заходи уряду були непослідовними і хаотичними. Одні заклади влада безапеляційно закривала, іншим дозволено було працювати. Все це викликало обурення та бунти. Масакра між поліцією і містянами, що сталася біля театру, який відмінив вечірню виставу «Ганнуся з Погулянки», сколихнула місто. Львів ніяк не хотів змінювати свого сталого ритму життя. І ніхто тоді не підозрював, що через 190 років історія повториться з вражаючою подібністю.
Але я не про епідемії. Моя розповідь про книжку, з якої я дізналася про ці події. І не тільки про ці. Це роман Романа Іваничука «Вода з каменю. Саксаул у пісках» видавництва «Фоліо».
По правді це два окремі романи, але вони настільки пов’язані між собою, що розділяти їх нема сенсу. «Вода з каменю», де головним героєм є мій земляк, будитель Галичини, Маркіян Шашкевич, плавно переходить в роман «Саксаул у пісках», в якому акцент перенесено на постать Шашкевичового побратима — Івана Вагилевича.
В 1830 році Маркіянові дев’ятнадцять. Він займається репетиторством дітей свого вуйця Захара Авдиковського, бо через зрадництво приятеля, який напоїв Маркіяна у львівській кнайпі, а потім виказав семінарському начальству, той був виключений з числа семінаристів. 
Шашкевич тяжко пережив цей період. Можливо саме це відбилося на його здоров’ї та спричинилося до такої ранньої смерті. Але до цієї трагічної події ще майже 13 років. Про те, як змінювалося життя Маркіяна Шашкевича протягом цих років, а заразом і історичні події, що спричиняли ці зміни, і йдеться в романі «Вода з каменю».
За такий короткий відрізок часу Шашкевичу вдалося зробити майже неможливе. Він, наче воду з каменя, вичавив з тодішнього руського середовища Галичини почуття національної самоідентичності. Наражаючись на величезний спротив, як австрійської влади, так і польського середовища, Маркіян Шашкевич зумів донести національну ідею до широких верств населення краю, використавши для цього і друковане слово, і церковний амвон.
По смерті Маркіяна знамено боротьби за становлення руської ідентичності в умовах австрійської державності та польського панування бере в свої руки його побратим по «Руській трійці» Іван Вагилевич. Хоча його постать серед руських сподвижників сприймалася досить неоднозначно. Його звинувачують у полонофільстві. Але, як на мене, це тільки поверхневі судження. Бо Вагилевич своїми реальними науковими працями зробив для українізації Галичини надзвичайно багато, може й більше, аніж встиг зробити за своє коротке життя Маркіян Шашкевич. Він, наче той саксаул, черпав життєдайну вологу в чужорідному ґрунті, результатом чого ставали буйні паростки українськості. І якщо Шашкевич був прапором, на який рівнялися послідовники ідеї відродження руської нації, то Вагилевич став тим древком, на якому трималося це знамено. Бо на відміну від Якова Головацького — третього їхнього побратима по «Руській трійці», який під кінець життя став ярим прибічником москофільсьтва, Вагилевич ніколи не підтримував єднання галицьких українців з московитами, бо нічого доброго в тім союзі не бачив.
Крім цих двох історичних постатей в романі Іваничука фігурують безліч персонажів. Більшість з них реальні люди тодішньої епохи, які відіграли неабияку роль, як в долі головних героїв, так і в історії загалом. Бо ж на роки, що описані в романі, а це період з 1830 по 1866 рік, припадають дуже бурхливі події повстань і революцій, як в самій Австро-Угорщині, так і в сусідніх імперіях.
Ми спостерігаємо на сторінках книжки за ватажками польського повстання 1830-31 років Северином Гощинським, Юзефом Дверницьким, Августом Бельовським. Бачимо, як розвивалося активне реформаторське середовище Галичини в той період і як це потім переросло в події революції 1848 року. Бачимо, як вплітаються в ці події власники навколишніх маєтків з Підгорець, Ожидова, Юськовичів. Наче живі постають перед нами такі відомі постаті тодішнього Львова, як маестро Франц Ксавер Моцарт, драматург Олександр Фредро, очільник львівської поліції Леопольд Захер-Мазох чи директор театру Ян Камінський.
Є в романі навіть така одіозна постать, як Михайло Чайковський, що відомий ще під османським іменем Садик-паша. Хоча точних відомостей про те, чи був він в кінці свого життя завсідником ресторану Жора Гофмана немає, але дуже хочеться в це вірити.
Окрім історичних осіб в романі присутні і вигадані, але не менш цікаві. Це коваль Йосип з Кам’янецької, вуличний скрипаль Ясьо Сакрамент та одіозний герой Міхал Сухоровський (Вайда). Постать останнього впродовж роману зазнала дивовижних метаморфоз. Він був ватажком клепарівських бандитів та драматургом-аматором, офіцером революційних подій та дослідником лінгвістики, особистим ворогом Захера-Мазоха та другом Садик-паші, нещадними вбивцею та турботливим чоловіком. Завдяки цим персонажам ми бачимо суспільний зріз тодішньої Галичини.
Роман Іваничука дуже складний, тут переплетено багато подій, як реальних, так і вигаданих. Не дивно, що в цьому огромі інформації є багато хронологічних та географічних неточностей. Хоча такий метр літератури, як Роман Іваничук, мав би мати доброго редактора для шліфування своїх творів. Сам стиль писання автора теж досить непростий для читання. Мова його дуже пафосна, насичена зворотами, метафорами та глибокими філософськими описами. Тому читати роман не просто, але доволі цікаво. Не один раз доводилося звертатися до Гугла, щоб заглибитися в ті чи інші історичні події або дізнатися більше про певних людей.
Мені давно хотілося дізнатися більше про долю людини, яка в силу мого і його народження, була мені близькою з раннього дитинства. Дякуючи роману Іваничука, Маркіян Шашкевич постав переді мною не просто як хрестоматійний «будитель Галичини», а як жива людина з своїми почуттями, житейськими проблемами, побутовими негараздами, з своїм нерозділеним коханням. Але якщо постать Шашкевича таки була мені доволі близькою і знайомою, то про Івана Вагилевича з сторінок книжки я дізналася багато нового. Хоча, мушу признатися, що це не перше моє літературне знайомство з цим особливим чоловіком. Досить цікаво описав його молоді роки в своєму романі «Лютеція» Юрій Винничук. І вже Роман Іваничук логічно окреслив цілісний образ.
Книжка, про яку йдеться, може стати доброю нагодою дізнатися більше про історію Галичини ХІХ-го століття, про сподвижників національної ідеї, що свого часу об’єдналися в товариство «Руська трійця». Вони поклали все своє життя на вівтар становлення української справи. Вони стали предтечами нашої державності, заклавши перші камені до фундаменту, на якому через багато років постане Україна.
Галина Новосад
