Мій стародавній друг Федорцьо ще той мудрій. Коли він працював водієм на Мукачівському винзаводі, раз у місяць їх збирали на політзаняття. Була й лекція з атеїзму.
– Все зрозуміло? – запитав наприкінці лектор із райкому партії. – Може, в когось є запитання?
Підвівся Федорцьо.
– Значить, Бога нема?
– Нема.
– Ну, добре, Бог із ним. А як тоді з пеклом?
– І пекла нема.
– Ну, слава Богу. Бо моя жона весь час мене страхає ним. Такі, як ти, каже, – перші клієнти до пекла.
– Це забобони. Можете бути спокійні, товаришу.
– Дякую. Направду спокійніше стало на душі. Але тут друге… Що про рай скажете?
– Скажу, що і раю не існує. Так само, як Бога і пекла.
– Ну, за рай трохи шкода. Нехай би він був. Бодай там, у небі.
– Навіщо?
– Та так, для інтересу. Якась надія на світле майбутнє.
– Світле майбутнє – комунізм. Тут, на землі.
– Це само собою, – згодився Федорцьо. – Але й на небі хочеться чогось такого. На перспективу… Рай все-таки залишіть. Якось веселіше жити з цим сподіванням.
– Не можу. Це від мене не залежить.
– Розумію. Але хоча б неофіційно. Для стимулу, так би мовити. Живеш гідно, по-людськи, не грішиш – і, 
може, потім попадеш до раю. Може… От ви, припустімо, якщо помрете, дай вам Боже довгі літа, – то куди потрапить ваша душа? До раю?
– Дурниці! – буркнув лектор. – Немає ніякого раю.
– Значить, до пекла?
– Чому до пекла?! Я людина чесна, морально стійка… Може, й не безгрішна, але…
– Значить, все-таки до раю! – радісно вигукнув Федорцьо.
– А чому б і ні… – примирливо мовив лектор.
І тут Федорцьо голосно розреготався. Аж прокинулися, ті, що дрімали на задніх лавах.
– Чому ви смієтеся? – спаленів райкомівець. – Ви що, сумніваєтеся, що я порядна людина?
– Та ні, крий Боже. Просто мені уявилася дивна картина. Після смерті, звиняйте на слові, опиняєтеся ви в раю. Ангел каже: «Зачекайте хвилинку». І йде до Бога: «Господи, тут до Вас атеїст із Мукачева». – «Кажи, що мене нема».
Мирослав Дочинець
