Знову почалися плачі довкола портрета Шевченка в кожусі й шапці. Байдуже, що сам поет малював себе у такому образі. Нам пропонують цей портрет у школі взагалі заборонити. І — сотні лайків у соціальній мережі, передусім літературознавців. Я в шоці. Українська література відрізняється від російської тим, що вона демократична. Так само як демократичною є й сама українська нація.
Що толку, що Пушкін одягнений у фрак? Уся рос. література — це як необхідний атрибут європеїзму: фрак, одеколон, місто з каналами, аксельбанти і т. д. Невже одяг і імідж є ознакою європеїзму? А як же слово? Може, більше значення має те, що поет написав?
Пушкін, нагадаю, поетично погрожував і Кавказу, і шведам, і полякам, і всяким французьким депутатам, що плуталися не у свої справи, напр., у придушення польського Листопадового повстання росіянами: “Смирись Кавказ: идет Ермолов”, “Отсель грозить мы будем шведу”, “Так высылайте ж к нам, витии, / Своих озлобленных сынов: / Есть место им в полях России, / Среди нечуждых им гробов”.
Зрозуміло, в останніх рядках — натяк на могили наполеонівського війська. Рос. письменство називали і оранжерейним, і орхідейним, воно начебто аристократичне — тільки для вищих класів, проти черні, як у Пушкіна. Насправді ж уся ця витончена, рафінована, а часами й не дуже вдала, як у Некрасова — в його оді генералу Муравйову, відверто імперська, така, що милується грубою силою й оспівує її. Тому цар чи генсек або прєзік-ефесбешник — авторитарна сила — вносить правки в усі тексти, зокрема тексти Пушкіна, що виходили за межі особистих тем, цензурував Ніколай Палкін.
Коли наші мамаші кричать проти “сумних” творів демократичної української літератури, вони (гірше коли до 
них долучаються і літературознавці) не розуміють, що ці твори вчать не так емпатії, як тому, що будь-яка людина має власну гідність, а громадяни є вільними людьми, мають право голосувати на виборах і повинні брати участь у житті своєї країни, відділяючи добро від зла.
Зрештою ця література свідчить про інтерес до своїх співгромадян. Цьому рос. літ-ра ніколи не вчила свій народ, бо їй народ був пофіг. От у чому біда і вина всієї рос. інтелігенції, що була після Жовтневого перевороту еміграцією, а тепер стала релокантами і називає себе допотопними етнічними росіянами, тобто тими, хто не погоджується з політикою Путіна і політичною рос. нацією.
Колективна вина — не вигадка. Російська література — це трагедія рос. народу. Недаремно філософ Розанов уважав, що Росію вбила література. Україну ж література створила.
Роксана Харчук
