Сиджу у Києві й не рипаюсь. На Байковому кладовищі обходжу могилки визначних українців. Ох, а могилок чималенько. Визначних українців! Їх так багацько, що за кілька діб не обійдеш. Могилок… Уже надумав був улаштуватися на роботу грабарем, як до мене підійшов на цвинтарі ще старіший за мене поклонник українських визначних особистостей.
Запитує:
– Даруйте, добродію, кого ви вишукуєте?
– Могилку Миколи Міхновського.
– Даремно шукаєте… Могила Міхновського втаєна від людського ока, як прах Чингісхана. Що для монголів Чингісхан, то для нас, українців, Міхновський!
– Невже… А я думав – Грушевський.
– Тьху… Грушевського ще засудив Михайло Могилянський у своєму творі «Вбивство».
– Хіба маловідомий письменник має право засуджувати відому на загал людину? В українців такі як Михайло Грушевський раз, два та й усі…
– На словах, а на ділі? Візьміть того таки Хмельницького, Мазепу, Петлюру, Бандеру…
Не досить того, що кацап лупить по Києву ракетами, тут ще намалювався на Байковому «непримиренний», старший за мене, українець і шмагає мене по кумполу.
Тоскно повернувся я додому й засів за книжки. Ба, справді: сам Тарас Григорович засудив Богдана «п’яного»; письменники світової міри сприймали Мазепу за хтозна-що, «смочка»; Петлюра наказав розстріляти Петра Болбочана, а ОУНівці під орудою Бандери-Шухевича, аби прибрати до рук УПА, розстріляли дружину Тараса Бульби-Боровця, його ж самого переслідували аж на вигнанні.
Гм…
Українському красному письменству – роботи й роботи! Де та нація, а де народ, ще спробуй розібратись. Ждуть глибокі розчарування (геть усіх). Про те незабаром у моїй найсвіжішій книжці «На порозі війни», що ось-ось розплодиться.
Ярослав Орос
