Сиджу у Києві й не рипаюсь. На Байковому кладовищі обходжу могилки визначних українців. Ох, а могилок чималенько. Визначних українців! Їх так багацько, що за кілька діб не обійдеш. Могилок… Уже надумав був улаштуватися на роботу грабарем, як до мене підійшов на цвинтарі ще старіший за мене поклонник українських визначних особистостей.
Найпікантніша подробиця виходу творів українських письменниць російською мовою полягає в тому, що Оксана Забужко, яка теж надрукована в цій книзі, свого часу «наїжджала» на Юрія Андруховича за те, що той виступав на одній сцені з росіянином. Попри те, що той росіянин ніколи не підтримував війну і живе в Швейцарії. Найгостріша чи одна з найгостріших критиків нещасного автора «Московіади» сама виявилася колаборанткою (останнє слово іронія).
Я був би не я, аби не висловився з приводу того, що її текст переклали російською з української під час війни з Росією для потреб західних русистів. Про подвійні стандарти, які притаманні сформованій особистості пані Оксани, не говоритиму. Вона вміє викручувати все, в чому бере участь, не просто на свою користь. Вона подає кожен такий процес як месіанство, правильну просвітницьку діяльність, порятунок світу від русского мира.
«Зайва річ, гадаю, й згадувати, що й пробуток України під Росією після 1876 р. – п р о п а щ и й ч а с. Доказують се найкраще події послідних років у Росії, під час “революції” й після неї, коли то на політичнім позорищі світа явився загал російських українців: безсильний, безпорадний, несвідомий, майже кругом заляканий, чекаючий змилування від московсько-російських політичних дуків – дійсний, жасний продукт їхнього панування над Україною!
