Культура

Селфі з Ігорем Померанцевим

Моя мандрівка «Меридіаном Черновіц» закінчувалася. Дякувати, мої книжки, що були в сумці, я роздав знайомим і друзям далеко від локацій фестивалю, бо дарувати свої книги на презентації чужих — це занадто, навіть за «чернівецькими» мірками. Тож торба моя була порожньою, і я йшов Кобилянською… Вже повз огорожу собору, завертаючи на вулицю Гакмана, здалеку помітив характерну фігуру чоловіка. «Померанцев» – прохопилося в свідомості.

І відразу наздогнала думка: «А в мене ж немає книжок!» Та відсутність бодай якогось скупчення людей, а саме так я і уявляв присутність пана Ігора на вулицях Чернівців, заспокоїла мене. Але, вже наступної миті, все з’ясувалося: чоловік, що наодинці йшов назустріч і був схожим на Ігора Померанцева, був саме ним і почав мені посміхатися.

Досі особисто ми не зустрічалися, але привітались, як давні знайомі, мабуть, дякуючи спілкуванню у ФБ – чи не єдина чеснота соціальних мереж. І вже за мить, після кількох притаманних будь-якій зустрічі слів, мене огорнув особливий стан – голос! Я його чув не з динаміків, а в реалі. Поки приходив до тями, пан Ігор вже розгортав тему поетів і філософів. Це був потужний потік фактів, образів і приголомшуючих метафор: Целан і Хайдеггер, який вірші писав на швабському діалекті, Ніцше, Сократ – я не встигав осмислити навіть тло сюжетів, їх акценти вислизали з мого розуміння, бо це був якийсь інтелектуальний супермаркет, вздовж полиць якого тебе везли з неймовірною швидкістю.

Я щось перепитував, намагався уточнити, чи правильно я розумію сказане, бо сказане було якоюсь глибинною правдою. Мені не вірилося що тут, біля огорожі собору на вулиці Кобилянської так буденно просто, стоячи посеред дозвільної публіки, можна почути такі неймовірно влучні оцінки і висновки. Я б їх вам зараз навів, та нічого не можу пригадати, таким ошелешеним я був. Це був шквал, і я не був до нього готовим. Я намагався зосередитись на його думці і безпорадно відставав від блискавичної наступної. Я намагався його думку наздогнати і безпомічно все забував. В реалі немає кнопки «Стоп/Пауза».

Та раптом у мене задзвонив телефон. Це телефонувала Оля. Я вибачився, відхилив виклик і тієї ж миті зрозумів, що у мене в руках «штучка», якою можна робити селфі. Я почав натискати якісь кнопки, а потім зробив кілька фото, навіть не питаючи дозволу. Але пан Ігор спокійно відреагував на моє втручання в його приватний простір. Поки я робив селфі, він замовк, тоді, не перебиваючи його, я сказав, що чекаю на публікацію матеріалу «Занепад або живіть напрочуд», в якому згадую його сина Пітера.

Ми домовилися, що надішлю йому посилання. Відтак, повернулися до заходів фестивалю, він запросив мене на свої презентації, зауважив, що має все підготувати. Ми попрощалися і обидва відзначили, що нарешті наша зустріч відбулася «в живу».

Я йшов до Олі і замість виправдання щодо її відхиленого дзвінка відкрив Галерею у смартфоні і показав фото. Вона усміхнулася, привітала мене і зрозуміла, що найближчі кілька хвилин зі мною «нема про що говорити». Так і сталося – говорив я сам.

Тепер я думаю: «А де б взяти ще одного Ігора Померанцева, щоби він взяв інтерв’ю у Ігора Померанцева? Навіть не уявляю, як би це було фантастично цікаво. А, може, це не така вже й нездійснена забаганка, адже малюють художники вдалі автопортрети?»

Валентин Ткач

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.