Культура

Шевченко, читач якого ще не народився

«Одне слово, сам жанр автопортрета немовби передбачав адресата. Отже, кому призначався цей оголений автопортрет? Напевно, не Варварій Рєпнєній, і не його покровителеві графові Толстому. І взагалі, мабуть, жодному конкретному адресатові. Проте в структурному, формальному плані адресат є; саме йому оголений Шевченко дивиться прямо у вічі … і проходить повз нього.

Цей адресат, гадаю, — Шевченків ідеальний, майбутній («ненароджений») глядач і читач, той, перед яким він може показати себе цілісним і голим, з імпліцитною пророчою силою (адже домінує він над цілим крайобразом) і явною приземленою людськістю (адже він голий!)».

(Григорій Грабович. Шевченко, якого не знаємо. 2000).

До цієї «крамоли» додаю ще один фрагмент, з листа до Віктора Закревського від 10 листопада 1843 року (при тому, що я подаю його в сучасному правописі, а не в оригінальному написанні Шевченковому, як його відтворив Сергій Єфремов у книзі «Листування Тараса Шевченка», 1929): «(…) у мене тепер така суха морда, що аж сумно. Думав, щоб окутаться у три кожухи, так перше те, що нижче пупа лихо, а друге те, що чортма ні одного кожуха, міркуй як сам здоров знаєш. Намочи серце морду та намочи не так чортзна як, а так як треба. Та пом’яни во Псалми бахусові щирого жреця спіртуозностей Т. Шевченка (…)»

А тепер висновкове:
Шевченкову велич ніщо не зруйнує, коли читач готовий. І не застане цього читача наляканим чи автопортрет, в якому Шевченко змалював себе голим, чи лист, в якому Поет пише про буденне, живе. Але здається мені, що такий читач і слухач, — за Грабовичем «ідеальний, майбутній», — ще не народився. Бо завжди в Україні як не война з москалем, то внутрішня гризня; як не галицький офіціоз, то патріархальне народництво.

Шевченка живого, не монументально спотвореного (як леомолівська копія в Станиславові), маємо пізнати вже нині. Бо інакше українське завтра не настане ніколи, при постійному громадському перелякові і міщанській реакції «как би чаво нє вишла» і що дорогий сусід мій скаже…

Євген Баран

***
Не впізнаєте? А це — Тарас Шевченко. Мальовано його власною рукою, сиріч — автопортрет. Правда ж — хвацький парубок? Взагалі у Шевченка було біля двох десятків автопортретів (не всі збереглися — він був неохайний у збереженні написаного, та й обставини життя збереженню не сприяли…), але совітська власть нам нав’язала лише один його образ — у кожусі, шапці та з обвислими вусами. Хоча школа радянська замовчувала, що то був останній писк петербурзької моди…

Пам’ятаєте, як Іван Драч писав:

Скиньте з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха.
Відкрийте в нім академіка. Ще одчайдуха-зуха.

Ще каторжника роботи. Ще нагадайте усім:
Йому було перед смертю всього лише сорок сім.

А то підробили діда і шкутильгаєте з дідом.
Ліниву свою недолугість за ним пускаєте слідом.

А він вибухає і шпетить всю вашу дурну макітру
І молодо круговертить. Молодо! Проти вітру!

Василь Чепурний

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.