Моя чергова читацька розповідь сповнена особливих сентиментів. Річ у тім, що тут поєдналися три чинники, які спонукають до захоплення книжкою — автор, перекладач та місце події. Йдетьтся про роман Іво Андрича «Проклятий двір», що зовсім недавно вийшов у «Видавництві 21», а переклад належить Андрієві Любці.
Важко уявити Націю без свого Поета, який став частиною її ідентичності. Наш Тарас Шевченко найяскравіше це потверджує. Бо для українців він більше ніж поет. Навіть той, хто не пригадає жодного його рядка (хоча в це важко повірити), охарактеризує Шевченка, як поета народного. Колись навіть неписьменні признавали Тараса за СВОГО, власноруч вишивали, малювали, різьбили його портрети.
… Ти як дитина. Образилася, що не привітала тебе з Днем письменника. Прекрасно знаєш, що то — продовження нашої розмови про твій роман. Документальний. Насправді – з кучерявими домислами. Які можна було б назвати художніми, якби не оця – задекларована — документальність.
Згадую час до часу про 90-ті. Вчора побачив свого близького друга (нас трохи розвели роки, але не занадто). Я дивився на нього, добряче посивілого, у тій короткій розмові і згадував ранні 90-ті. Для мене символом поезії тих часів є не лише програмний вірш Івана Андрусяка «Нова дегенерація», передрукований у всіх тодішніх можливих антологіях та хрестоматіях…
«Одне слово, сам жанр автопортрета немовби передбачав адресата. Отже, кому призначався цей оголений автопортрет? Напевно, не Варварій Рєпнєній, і не його покровителеві графові Толстому. І взагалі, мабуть, жодному конкретному адресатові. Проте в структурному, формальному плані адресат є; саме йому оголений Шевченко дивиться прямо у вічі … і проходить повз нього.
