Один з найбільших злочинів стосовно народу є той, коли вбиваються почуття національної гордості і гідності в його інтелігенції. Для цеї мети можуть вести різні дороги — притуплення уваги до всього рідного, до минувшини народу, до його народного мистецтва і кращих синів, дочок; нігілізм і байдужість до мови, легке перекидання до інших народностей в ім’я матеріальних вигод, корисливість і брак готовності на самопожертву в ім’я свого, проповідь космополітизму тощо.
Всяке відвертання уваги од рідного, свого — тут служить теж немалу ганебну службу, і так народ губить своє обличчя поволі, невпинно, так його інтелігенція стає уже інтелігенцією не його. А що народ без своєї інтелігенції скрізь і всюди — од письменника до інженера, од вчителя до охоронця законів?..»
(Іван Чендей. Щоденники. 1 червня 1966)
Повернувся до Щоденників Івана Чендея. Його треба читати «порціями», бо, моментами з нього «вилазить» «совєцкій чєловєк» в ролі Сергія Бондарчука. Це важко зараз приймати, хоча передумови світоглядного переконання письменника у ті часи зрозуміти можна.
Ближчою є позиція діда письменника Петра, який робив усе по газдівськи, як і раніше, а на закиди сина і внуків, навіщо так тяжко робити, коли все є, мудро відповідав: коби хліб, а на готовий хліб зуби знайдуться…
Але оцей запис про важливість національного мені знову нагадав 90-і і космополітичні гасла Рябчука, Андруховича, Єшкілєва, Жадана і решти. Як вони висміювали будь-які спроби спам’ятати від нігілістичного висміювання національного.
Гроші не пахнуть, а вони трапили на якісь закордонно-ліберальні подачки в часи непрості («диявол ховається в сирі»). Тому нагадаю, що провина за дезинформацію і «дезорієнтацію на місцевості» серед молодого покоління після 1991 року лежить і на них, як би вони зараз не патрійотствували. За Станіславським, — нє вєрю.
Євген Баран
P.S.
Там є закарпатська хитрожопість і праця через Москву. Фактично ідейне москвофільство. І мислення Закарпаття як окремого краю-народу, якому Київ усе щось та винен. Ґрунт для політичного русинства. Не прості та не прОсті тоті пощоденники клясика… Але пожитечні.
Роман Кухарук
Маю спростувати закиди Романа Кухарука в «москвофільстві» і «русинстві» Івана Чендея, бо його коментар спровокований моєю інтерпретацією. Чендей любить свою землю, в цьому гріха немає, любить рідне село, готовий в ньому жити постійно, відмовляється від роботи у Львові, аби жити в рідній стороні. Це патріотизм нормальної людини («Без рідного Закарпаття я не уявляю себе», 2 січня 1967; «... я б покинув осоружний Ужгород й оселився серед найближчих мені земляків-односельців!», 26 листопада 1967).
А ідеали — навіть не совіцькі, скільки націлені на високість людського ідеалу («Всі ми приходили в нове життя беззастережними ідеалістами, сприймаючи багато на віру…», 4 листопада 1967; «Література завжди повинна була пробуджувати думку, кликати людей до краси», 20 листопада 1968; «Ні, коли так будемо рухатися вперед по дорозі до Комунізму, нескоро побудуємо основний його капітал — Людину. Людину багату духовно, цнотливу, чисту, одухотворену високою релігією Комунізму!», 11 березня 1969). Так, наївна віра в соціялізм з людським обличчям, але без неї не зрозуміти ні творчости Олександра Довженка, ні творчости Олеся Гончара, ні творчости Івана Чендея 60-х років ХХ ст.
Подаю два витяги зі щоденника, перший про смерть його товариша і вчителя Петра Лінтура (1910-1969), в якому є зокрема такий запис: «Він не у всьому був правий. Великою хибою його була неправильна національна орієнтація — писався «русским», будучи українцем, навіть дітей своїх (природньо) спрямував у неправильне національне русло. Тут дали себе знати літа навчання в Празі, середовище емігрантщини російської, виховання на російській літературі, роки навчання в Мукачівській гімназії, традиції будителів» (9 лютого 1969); і другий, — про любов до свого: «Націоналізм, що закликає любити свій рідний народ, чесно служити йому в ім’я розквіту і духовного збагачення і взаємозбагачення народів, закликає до дружби народів і взаємопізнання, до співпраці в ім’я високих ідеалів майбутнього — мені любий. Тут я націоналіст. І цим горджуся» (24 червня 1966).
Цей Щоденник є живим. І письменник у ньому теж живе. І це найякісніша оцінка такого примхливого жанру, яким є людський документ.
Євген Баран
Пригвоздив так Пригвоздив. Чендей неймовірний стиліст української прози. Без нього її нема. Та й фертик.
Роман Кухарук
