«Коли життя і мистецтво говорять про одне й те ж саме, то котресь із них стає зайвим. У нас нині нема золотого храму літератури; є багато капличок, до яких забігають не помолитися, але повиставляти свої статеві органи представники різних конфесій младолітературних: “бу-ба-бісти”, “дегенерати”, постмодерністи і т.д. Віршомази нині агресивні до неможливості” (06.01.96);
“У ХХ ст. науковці і технократи розщепили атом. На зміну епічним творам прийшли символісти, імажиністи, модерністи, абстракціоністи, авангардисти, сюрреалісти, кубісти і різні інші “істи”. Всі оці течії – це не що інше, як розщеплення. Як сама атомна чи ядерна енергія стала небезпечною для людства, так і всі мистецькі течії в цілому не можуть бути тим самим, чим було “Слово о полку Ігоревім…”, твори Сковороди, Шевченка, Франка, Стефаника. Творчість “бубабістів” чи “дегенератів” – це наче намагання щось створити з 
відходів виробництва” (09.05.96);
“Ліліпутизація в усьому. Серед літераторів повно таких класиків, що їх можна розгледіти тільки в мікроскоп” (18.06.96).
(Степан Пушик. З останніх десятиліть: Щоденники Степана Пушика: у 3-х т. Т.2. Кн.1 (1993-1999 рр.).
Івано-Франківськ. 2023. 1084 с.).
Все-таки добре, що друкуються Щоденники Степана Пушика саме зараз. Велику роботу провела Ольга Слоньовська, аби довести цю публікацію до пуття. Бо дуже легко зробити зі Щоденників Пушика містечковий, а то й всеукраїнський шкандаль: він був контрасний в оцінках, і в нього можна повичитувати такого про людей, що за голову вхопишся (можу собі уявити, що він понаписував про мене у період нашої сварки між 2009-2014 роками). Але тоді би загубилося найголовніше: Пушик – людина, яка творила власний світ і переживала за долю України.
Так, є у записах багато наївного, дилетантського, яке дивним чином поєднане з високим і аналітично глибоким, моментами прозірливим. У цих контрастах увесь Пушик: він різний, голосний, загонистий, моментами провінційно-пліткарський, але ніколи не підлий: “Письменник може помилятися, але він не сміє брехати” (21.001.93).
“Так, я юнаком написав вірш “З Лєніним”, який поклав на музику М. Білан, і ця пісня, можливо, врятувала мене від арешту, була паровозом у двох поетичних збірках. А тепер мене за це висміюють. О Господи! Яка гидка, безстижа, безцеремонна провінція, і я у ній – теж провінціал. Перефирійник!!! Усе має межу, тільки підлість людська не має її” (02.09.96).
Ідеологічно правильних творів у Пушика було значно більше, але справа не в кількості. Справа у відвертості й безпосередності самохарактеристики. Гадаю, повна публікація Щоденників розкриє нам инчого Пушика, якого ми не знали і якому ще не раз дивуватимемося. Бо у всіх писаннях він є органічним і державоцентричним, що часто недобачалося за емоційністю і ексцентричністю поведінки. Живе читання. Живий автор…
Євген Баран
